Нижче Лисоі Гори на три верстви простяглася правим берегом низина, вкрита ще й зараз чудовим лісом. Зветься вона «Наливачем», певно, через те, що у повідь наливається водою. Проти Наливача на середині Дніпра лежить забора Просередівська.
Од одного стрільця, котрого я здибав біля Лисоі Гори, я чув, що по лісах, навкруг Лисоі Гори, ще у XX сторіччі водилися дикі кози, але до 1916 року іх винищено зрештою. Винищено вже навіть вовків, і у «Наливачі» тепер найбільшим звірем лишилася лисиця. Полювати на лисиць, до Лисоі Гори зьіздяться пани поміщики з усіх околиць, і через те, треба гадати, що й сього дорогого звіря скоро тут не буде.
Нижче наливача берег підходе до Дніпра невисокою горою, а велика річка підмиває ту гору і рушить землю у воду і, перенісши іі на кільки сот сажнів, насипає коси та острови. Казна витрачає великі гроші, аби одвернути Дніпр од правого берегу, та це не вдається. За півтори верстви од Наливача лежить велике село Миклашевського[1]) Біленьке. Прозване воно так од балки Біленькоі, що прямує поз нього. Купивши тут землю од генерал-поручика Каменського, Миклашевський року 1803 придбав у графа Кирила Розумовського, у Гадячському
повіті, на Полтавщині, кріпаків і переселив іх у Біленьку[2]), а до того зібрав сюди ж таки всіх запорожців, що лишалися по його землях од часів зруйнування Січі.
