Тут на острові Хортиці[1]), як писав ще Візантійський імператор Костянтин Багрянородний, славьяне, пропливши дніпрові пороги, справляли моління й офіри (жертви) і одпочивали на дальнішу путь до Царьгороду. Народні перекази говорять, що вони перепочивали саме під тінью того дуба-велетня. Через кільки ж віків після славянських походів на Царьгород у холодку під велетенським дубом любили збіратись на ради запорожці. Дуб-велетень, свідок язичеських офір і христіянського моління, що захищав своїм гиллям од сонця киівських князів Олега й Святослава, а пізніше чубатих запорожців, полюбив синів вільноі волі і не хотів пережити іхньоі смерти. Після скасування Запорожського Війська почав він хиріти, а через 96 літ після тіі подіі усохла остання його гилка. Чужа німецька рука зрубала сухого велетня, і тільки пень од нього лишила, та й то, певно, через те, що викорчувати той пень коштувало б немало грошей.
В історіі народів: украінського, польського й турецького острів Хортиця відогравав велику ролю, бо лежав на шляху з Польши й Украіни у грецькі, а пізніше тугрецькі землі й Царьгород, а також на устя річок Дону, Міусу й Кальміусу. У давні часи, коли шляхами були стільки річки, поуз Хортицю, Дніпром, ходили у славьянські землі, по торгових справах греки, далі Венеціанці й Генуезці, а пізніше гурки, Всі вони вивозили з Украіни, здебільшого хліб, мед та хутро. Навпаки славяне ходили, й Дніпром у Чорне море здебільшого з зброєю у руках. Че-
- ↑ Що за часів Візантіі звався островом Св. Георгія.
