була кроком на місці, коли не назад: в бік дослідів народньої поезії першої половини віку. В історії видавництва дум в сім десятиліттю се був тільки епізод.
Студійка Томачинського. Чи не замітнішою з сього погляду була маленька публікація В. Томачинського — новий варіянт Коновченка і кілька відомостей про кобзарів, що з'явились в „Кіевск'ім Телеграф'і“ 1873 р. № 59. Заголовок статті був: „Марко“ Самойленко и его дума. (Этнографическій очеркъ). Автор статті оповів тут про сліпецьких учителів — яких він за словами знайомого старця назвав „цехмістрами“ — оповів словами досить подібними до опису вчителів-старців у першім томі „Записок о Южной Руси“. Не сказав нічого ні про цехову організацію, ні про форму вступу до цеху, — очевидно, не знав про неї. На його думку, сліпці вчились у „цехмістрів“, що колись також учились так само, і вивчившись ішли просити сами для себе, позичивши від цехмістра кобзу, за яку йому платили[1]. Сі відомості мабуть були почасти зібрані від старців, а почасти скомбіновані з відомостями й теоріями Куліша. Його відомості використав Томачинський і в толкуванню свого варіянту думи про Коновченка. Поза тим — крім сих відомостей про кобзарів узагалі, в статті описано зокрема лірника Марка Самійленка, що випадково зайшов на Полісся — куди саме, не сказано — і тут осів. Від сього Самійленка Томачинський записав оригінальний варіянт Коновченка, що й був надрукований у сій-же статті[2]. Так само, як і вся стаття, сей варіянт лишився мало відомим у літературі.
Монографія Русова. Огляд праць, що вийшли 1874 р., почнемо від „Записокъ Ю.-З. Отдела Русскаго Географическаго Общества“ т. І, що має цензурну помітку 3 грудня 1873 р. а вийшов і розповсюдився певно в перших днях епохального 1874 року. Для історії дум сей новий том нового журналу був цінний матеріялами про Вересая: статтею Русова про його особу та його репертуар, статтею Лисенка „Характеристика музыкальныхъ особенностей малорусскихъ думъ и пѣсенъ исполненныхъ кобзаремъ Вересаемъ“, колекцією записів дум Вересая й нот до них. Все се були наслідки що-йно описаної реклами Куліша для сього народнього артиста, і цікаве воно головно як продовження отого руху 1850–1860-х рр. Русов у своїй доповіді[3] виразно відзначив ролю Куліша в справі розшукування кобзарів, хоч він і не відчув усього значіння і всієї новини Кулішевої акції. Він зазначив, що Куліш у спеціяльних розшуках за кобзарями знайшов тільки двох: тоді вже покійного Шута й Вересая (знов ніби підкреслюючи непевність Никоненка). Після-ж Куліша, мовляв, уже ніхто не розшукував кобзарів систематично і спеціяльно не було зроблено спроби пошукати кобзарів на наших пограниччях, подібно до розшукувань за билинами на краях великоруської території. Русов дав зрозуміти (с. 332), що Географічне Товариство візьме на себе справу систематичного досліду кобзарської творчости, щоб доповнити відомості про сей україн-
Народні Думи, — 6.
- ↑ Наводимо цитату: „Лѣть 30–40 тому назадъ, — разсказывалъ мнѣ одинъ вищій слѣпецъ, — были еще, но уже „послѣдніе могиканы“: нищіе — цехмистрі, они не ходили по свѣту за мірскимъ подаяніемъ, а жили отъ доходовъ со своихъ, тоже слѣпыхъ учениковъ, обучая ихъ играть на кобзѣ и пѣть козацкія думы и пѣсни, которыхъ сами знали довольно много, — научившись въ свою очередь отъ такихъ же цехмистровъ. За науку, со взрослыхъ получали они или деньгами или хлѣбомъ, а мальчики обязаны были сносить имъ собираемую милостыню въ продолженіи извѣстнаго числа лѣтъ. Мало-мальски обученнаго цехмистрі отпускали на практику, распѣвать выученныя думы, по селамъ и даже давали имъ „въ позичку“ свои собственныя кобзы, которыхъ у нихъ было по нѣсколько, за что получали прокатную плату деньгами и милостыней. Цехмистрі или по русски цеховые, говорятъ, платил и, когдато, за свои учебныя учрежденія, какъ за ремесло какое, извѣстную повинность наравнѣ съ ремесленными цеховыми; справедливость сего я покуда не оспариваю, хотя она и кажется невѣроятной“.
- ↑ В сім варіянті Коновченка полковник називається Гнида, і на думку Томачинського, се був порівнюючи новий відгомін Гайдамаччини в думі далеко старшого походження. Цікаве явище, що пізніше на Волині було записано варіянт сеї-ж думи, де полковника названо Воша-Гнида, очевидно, з гумористичним чи сатиричним заміром.
- ↑ А. А. Русовъ, Остапъ Вересай, одинъ изъ послѣднихъ кобзарей малорусскихъ (доповідь, читана, на засіданню 28 листопада 1873 р.), т. I, с. 309.
