Було наїздить у Засулля у год на один місяць. Служив він на пограничній стражі (як Поляків укрощали — косарі косили Поляків) — майором.
Тоді строго слідили, щоб українське ніщо не розпростронялось, а він привозив усяких книг українських і читав в селі. Умер він в Житомирі, в больниці (оповідачка вагається, здається, не зовсім певна, де саме він помер). То після смерти привезли матері нашій сундука. Може що там і було, только добре помню таку велику тетрадь як євангеліє: як було термосимо (себ-то переглядаємо її), то питаємо матери — що воно таке? То мати кажуть: „та то ваш дід у придане мені нічого не зоставив, то ото не мав чого робить, та писав“. — А воно таке, що вже пожовкло: бумага од лєт пожовтіла. То ми брали та робили з неї квітки на образи.
Була (також) книжка давня, ще ось ці годи що то бумаги не було. То кажуть: „на що, давня книга“… та й покурили. А в мене курців до мороки! Та й порвали на цигарки.
Коли-б знаття“…
Се все, що зісталось від колекції сенецького пана Труша, в якій поховано голоси двох великих кобзарів: таємничого Холодного, що був з нечистим у згоді (бо грав не по-людськи майстерно), і Бутовського, що знав цілого Самійла Кішку. Зістався тільки жаль, що то нікчемне дідове придане могло себе кінець-кінцем оправдати.
Оповідання Трушевої онуки Л. П. Шевченко звірила з оповіданням товариша покійного діда Пінчука. Пінчук пояснив, що Труш помер у лікарні в Лохвиці, де був і похований, очевидно на громадський кошт, як бідний дворянин. За життя він співробітничав в якімсь часописі і записував пісні від кобзарів: „як чоловік воєнний“ цікавився більш козацькими піснями — очевидно думами. Був музикальний, і Пінчук спеціяльно відзначив, що він мав гітару. Нічого ближче про знайомства або інтереси Труша ніхто на селі нічого не знав. Треба думати, що все се було досить обережно приховане. Артеменко кладе натиск на те, що Українство тоді було заборонене — тому можемо думати, що в сем'ї Трушів залишилась традиція, ніби дід займався чимсь недозволеним. Беручи на увагу, що сам Труш служив „по укрощенію“ Поляків, немає нічого дивного в тім, що він виявляв деяку обережність у своїй етнографічній діяльності. Тому очевидно, не вважаючи на те, що на його очах перейшло стільки видань української етнографії, в яких він міг взяти участь: „Основа“, потім видання Антоновича й Драгоманова, „Записки“ географічного товариства — він ніде не взяв активної участи, принаймні не виступив у них під своїм власним іменем. Бо зовсім можливо, що багато з його записів і було надруковано анонімно — так, як думаємо, були надруковані отсі записи з Сенчі в Костомарова. Очевидно Труш хвалився приятелеві своєю працею в пресі, коли в Пінчука лишився спомин про його журналістичну роботу. Але чи не можемо ми зробити ще кроку далі на полі здогадів і покласти на карб Трушевого збирацтва і „Соколів“, що надрукував Костомаров? Се теж дума „воєнна“, лицарська, як ті, що любив Труш; походить вона з західньої Полтавщини: один з кобзарів, що знав її, кобзар з Лохвицького повіту, Крюковський-сам колись жив у Сенчі, і в сих околицях міг ще хтось з кобзарів знати сю думу. Не можемо одначе настоювати на сім здогаді, бо в збірці, де є записи з Сенчі, сих Соколів нема, і можливо, що наше зближення сеї думи з Трушем зовсім безпідставне. Але з другого боку, хотілось-би по змозі віддати тому нещасливому етнографові хоч частину йому належного — бо, безумовно, він зробив чимало для дослідження кобзарства. Думаємо, що записи з Сенчі: „Кодима“ і „Зозуля“ належать йому, і щиро дякуємо всім тим, хто позволив нам сяк-так обґрунтувати сей факт — перш за все Д. М. Ревуцькому за текст із поміткою про запис Зозулі, і Л. П. Шевченко за її розшуки на місці, а також її інформаторам в Засуллю Артеменко та Пінчукові.
Ми вже сказали, що сі три думи: Соколи, Кодима і Зозуля в роботі Костомарова були надруковані без поміток, коли і від кого вони здобуті, і що тут Костомаров не стояв на висоті тих вимог, що він виявив у поглядах на Посвистача. Те, що можна було вияснити про сі тексти і їх походження, вказано нижче у вступах до відповідних дум, для сучасників-же, як сказано, вони пройшли непомітно. Такий брак уваги пояснюється тим, що після останніх публікацій з народньої пісенности, особливо після „Записок о Южной Руси“, робота Костомарова, не вважаючи на поодиноку спробу критики текстів,
