Друга пайка передруків сього часу знаходиться у Закревського, Старосвітський бандуриста, що вийшов у Москві року 1860; тут передруковано:
1) „Лихий Вітчим“ (с. 62) за Цертелевим, з досить значними змінами і досить своєрідними, бо Закревський приладив сю й так досить попсовану думу до пісенного 14-стіпного розміру (44+4+6).
2) Корсунська битва (с. 80) за Максимовичем з незначними змінами.
3) Похід на Молдаву (с. 102) за Цертелевим, знов таки зі змінами. Всі сі тексти часом цитуються як зовсім нові варіянти.
„Основа“. Оригінальні варіянтп, надруковані в сім десятиліттю, такі: В „Основі“ 1861 р., кн. VIII, як уже згадано, є кілька рядків Вересаєвого варіянту думи про Вдову. В „Полтавщині“ (Пзъ записной книжки 1856 г.) Л. Жемчужнпкова в X книжці „Основи“ надруковано Вересаєвого Вітчима, без заголовку (с. 38). В „Основі“ 1862 р. кн. VIII надруковано також новий варіянт думи під заголовком „Олексій Попович“ (у нас № 7, вар. Г) — записаний у Харківській губ. від лірника; текст дуже довгий — 173 рядки, досить широкий, повний повторювань: записувач і співець не названі, але все се робить вражіння досить точного запису.
Запис Стаховича. Останній друкований запис сього десятиліття є в IV випуску „Пѣсень“ П. В. Кирѣевскаго, що вийшов 1862 р. (с. XXIII). Тут уміщено запис думи про Олексія Поповича з села Богдани Пирятинського повіту якогось М. А. Стаховича (у нас № 7, вар. Д). Сей запис був зроблений кілька літ перед видрукуванням і в 1862 р. записувач уже не жив: хто був він і від кого записав сей текст, не сказано. Запис був зроблений без розуміння мови, з грубими помилками, але з потугами на точність. Поправлений він не був: редактор Безсонов відзначає се виразно. Се текст дуже мало відомий, а при тім один з найцікавіших, коли не на найцікавіший з усіх варіянтів сеї популярної думи.
Праці про Вересая. Тепер звернемось до відомостей про кобзарів, що з'явилися в сім десятиліттю. Всі вони так або инакше звязані з дослідами Куліша над кобзарством. Ми вже згадували те, що дав Жемчужников в „Основі“ про Вересая: додамо ще, що при сій нагоді Жемчужников уперше описав техніку сліпецького навчання, як про неї оповідав йому Вересай. Учитель дає учневі ліру, уставляє руки учня на клавішах і, обнявши учня за спину, накладає поверх його рук свої так, що грає учневими руками. Коли-ж учень уже добре почне перебирати пальцями, тоді вчитель каже йому грати самому і одночасно грає ту саму річ на другій лірі. Вересай учив так Жемчужникова на лірі, бо бандура здалась йому „слишкомъ мудреною“. Тому про гру на бандурі він і не оповідав. В сім таки річнику „Основи“ кн. XI–XII, с. 1, Жемчужников надрукував оповідання Куліша про його зустріч з лірником Дмитром Погорілим у Звиногородці, мабуть ще перед засланням, бо Куліш у сім оповіданню признає, що тоді ще не вмів говорити з простими людьми. Куліш оповідає, як колись він, бажаючи поговорити з лірником, попередив поводаря, щоб не казав сліпому, хто з ним говорить, але не вважаючи на всякі Кулішеві запевнення що-до його „простости“, лірник все таки називав його „паном“ та й годі. Для нас ся замітка цікава тільки отсими кількома фразами, які наводимо: „В моїх вандрівках по вбогих хатах я здобував довір'я простого люду найбільше тим, що співав і проказував з пам'яти силу народніх пісень. Сей запас мого знання, засвоєний ще за часів мого неписьменного дитинства, поміг мені зійтись і з (лірником) Дмитром Погорілим“. Розуміється, що в розмовах з кобзарями Куліш ділився не тільки піснями з свого дитинства, але й думами зі своїх збірок і свого власного виробу. Як категоричне свідчення про таку практику Куліша ся замітка має свій інтерес.
Найзамітніша-ж тогочасна робота про кобзарство, разом з тим перша в сім роді — се стаття в „Правді“ 1868 року „Остап Вересай, сокиринський кобзар“, написав Микола
