має виучування нових текстів таких співаків, що вміють співати думи. Тут нові тексти являються тільки новими складниками в процесі природньої консервації дум, а саме за допомогою кобзарської імпровізаційної техніки; але сі нові складники безумовно перетворюють поволі саму консервовану матерію — усну думову традицію.
Розуміється, з огляду на свою близькість до церкви й школи кобзарська поезія мабуть ніколи не була зовсім позбавлена інтелігентського, книжного впливу; але в часі свого інтенсивного корпоративного життя кобзарство мусіло перетравлювати сі впливи повніше й самостійніше, ніж у часах свого занепаду в XIX в. Перші записи дум сього століття могли бути вільні від таких безпосередніх книжних впливів: кобзарство взагалі стояло тоді так далеко від „просвіщенної“ уваги! Але зате сі записи переробили сами записувачі, і не дали нам певних відомостей про кобзарське мистецтво. Зростаючий інтерес до кобзарства в половині століття поволі забезпечує нам дещо більшу точність записів, обіцяє нарешті певні відомості про вміння професійних співців. Але власне тут, у сім кульмінаційнім моменті ми зустрічаємо вже віч на віч сей повнії фактор у творенню думової поезії: поворіт цілих текстів дум від записувача до співця. Отже коли перед п'ятдесятими роками, підходячи до нового тексту, ми звичайно рахуємось з можливістю умисної переробки з боку літератів-збирачів, то вже від сього десятиліття мусимо все більше рахуватись з иншою можливістю літературної домішки — а саме переймання народніх творів кобзарями з книжки. Сей новий фактор мусить перетворити сю поезію в дальшім періоді її життя: мусить дати їй знов новий вигляд, і тим ще раз і вже назавжди закрити ріжні типові риси в її виді, що й зістануться для науки невідомими. Сей новий вплив де-далі порушить і природні межі шкіл, змінить і характер територіяльних репертуарів, одним словом зробить все, щоб поплутати стежки до минулого, — до тих часів, коли кобзарство було живою громадською сплою, коли воно творило той безцінний поетичний скарб, що перейшов до нас уже напівмертвим, відірваним від життя, загадковим, але не позбавленим своєї краси й цінности. Обчислити все значіння сього руйнуючого чи міняючого впливу інтелігенції на думи в новіших часах не вдасться, але мусимо — де тільки можна — підкреслювати ті уривкові відомості про його вияв, як у сій першій звістці про Шута. Бо загалом — досі сей вплив був дуже недоцінений.
Добре було-б знати, що саме співав чи читав Куліш Шутові — що міг Шут схопити з того, що почув? Більш того, що тексти, які Куліш йому прочитав, лишились у Шута без ужитку, хоча ми стільки чули про феноменальну пам'ять неписьменних співців!… До деякої міри можемо вгадувати, що Куліш давав Шутові. Він каже, що співав йому історичні думи, держачися спочатку часів близьких, а далі старших, так ніби він мав великий вибір сих дум — се позволяє думати, що мова йде про „Україну“. Саме її читав Жемчужников і Вересаєві, а при иншій нагоді оповідав, що Куліш хотів пустити її в народ. Думаємо, що в Куліша тоді був певний план відсвіжити кобзарський репертуар отсею своєю збіркою дум і псевдо-дум, і цікаво, що з сього так таки нічого й не вийшло! Для сього-ж ужитку призначалась мабуть і дума про „Бандуриста“; Жемчужников її читав Вересаєві і певно, щоб спопуляризувати, передрукував її й Куліш у „Записках“. Треба сказати, що сей передрук, так само як і другий вже згаданий — „Посвистач“, мав власне завдання служити аргументом історично-літературної теорії Куліша про стародавнє походження дум, і тої гадки, що думи, мовляв, складалися слідом за подіями, в них описаними, про що ми вже говорили. Також і для його висновку, що зі смертю кобзарства чи взагалі народньої поезії, поетична функція народу природньо й без перерви в традиції переходить власне до інтелігенції. Диктування „України“ кобзарям таким чином з погляду Куліша мусіло бути переходовим компромісом.
Вимирання кобзарства, символізоване думою про „смерть козака-бандуриста“, дає Кулішеві привід говорити про Ригоренка і вже згаданого вище (з приводу Бандуриста) кобзаря-запорожця. З Ригоренком кінчиться й участь кобзарів у „Записках“. Сей Ригоренко не був Кулішеві знайомий — надруковані його думи записав від нього М. В. Ніговський:
