і за життя своїх героїв; всі сі форми поезії він вважав за рідні одна одній походженням, чи громадськими стимулами, і тим вважав їх всіх за близькі до кобзарських дум. Дуже цікаво було-б знати щось ближче про його тодішні відомості що-до балад. Приїхавши до Петербурга в 1851–3 рр., Куліш учився по-еспанськи, читав і перекладав з сеї мови, але чи читав він справжні народні балади або старі Romanceros, чи тільки літератські міркування про них, або сучасні імітації, сього не знаємо. В кожнім разі сей збіг книжок у Кулішевих руках Одисеї, В. Скота і под. зовсім випадковий, бо-ж поезією народньою він тоді не займався і планово не підбирав порівняної літератури для своїх уривчатих міркувань про думи в „Записках“. Але ся випадкова література скермувала Кулішеву увагу в бік народніх співців і підготовляла його до зустрічи з кобзарством і до тих наслідків, що вона мала для нього. Вона підготовила ті його нові погляди на творення народньої поезії і на вагу індивідуального хисту професійного співака, що були зовсім новим словом у тодішній українській літературі, а мали на неї великий вплив.
Та найбільше все таки вплинули тут самі кобзарські індивідуальності: в першій мірі Шут, далі той таємничий Никоненко — і Вересай. Сей. правда, не відбився в першім томі „Записок“, але його пізніший вплив на історію дум — дуже великий — був таки ділом Куліша й Жемчужникова, що зробили свому сліпому приятелеві дійсно грандіозну рекламу: підготовили йому небувалу славу. Ся праця належить більше до 1860-х рр., але ми мусимо хоч побіжно зазначити її тут, у сих 1850-х рр., що були десятиліттям великих кобзарів. Бо ще більше ніж підо впливом Метлинського і Куліша, заслужених видавців дум, яких ми поставили на чолі сього багатого десятиліття, з погляду консервації дум сей період стоїть під знаком сих двох великих сліпців: сосницького і сокиринецького.
Андрій Шут і на „Записках“ відбився значно: хоч він тоді вже не був „новинкою“, але вражіння від його появи ще тривало. Про нього не говорять з таким зворушенням, як про Вересая, але говорять, як про авторитет з спокійним признанням. Характерні з сього боку слова Жемчужникова в „Основі“. Хоч писані значно пізніше, вони підходять до часу знайомства з Шутом, що сталося в часі, про який тут мова: „Андрей Шутъ — передовой человѣкъ своего сословія. Распространяя думы, внося просвѣщеніе въ свою семью, онъ имѣлъ благодѣтельное вліяніе на всѣхъ своихъ собратій“. В такім-же дусі говорив про нього й Куліш, натискаючи при тім на моральний вплив жебраків взагалі — який він очевидно перебільшував, і головно — занадто узагальнював. Оповівши про Шута, Куліш каже: „Він дивиться на ремесло жебрака як на діло богоугодне. На його думку, жебрак існує на те, щоб нагадувати людям за Бога і добро (о добродѣтели). Вступаючи до сеї народньої верстви, він зразу-ж навчився молитов, яких раніш не знав, і перша його учителька (наставница въ пѣсняхъ), якась сліпа баба передала йому разом з піснями усні перекази про сотворения світу, про перший гріх і про прихід Спасителя“. Сей біографічний уривок цікавий тою згадкою про науку у жінки, явища рідкого, особливо серед старців. Старчихи-вчительки звичайно виучують тільки молодих старчих, а не старців[1]. Мабуть і в Шутовім випадку справа йшла не про повну сліпецьку науку, а тільки про початкову, що доповнювалася в школі якого-небудь майстра. Думи перейняв він певно не від жінки-вчительки, а від якого-небудь кобзаря. Не знаємо також, чи жінки-вчительки можуть давати правильну „визвілку“ старцям, зокрема кобзарям. Характерна в сім уступі про науку Шута власне байдужість Куліша до сих складних питань. Збирач сеї нової доби, що відкинув ілюзію творчого народнього духу і перевів очі на індивідуальних співців, так захоплений сим поетичним індивідуалізмом, що навіть при ближчім знайомстві з кобзарем він переочує його професіоналізм, мого приналежність до корпорації. Куліш не оповідає про науку Шута, він видно не питав його багато про неї і не мав нагоди почути про процедуру входу до жебрацької
- ↑ Пр. Б. Литовський знає чимало таких пань-маток на Чернігівщині, але се все вчительки жіноцтва.
