приписані, і для обґрунтування сеї думки ми позволили собі сей екскурс. Бо визначні кобзарські індивідуальності мали такий замітний вплив на дослідження й збирання дум тих часів, що кожна така індивідуальність варта того, щоб її існування перевірити і по силі — віддати їй належне.
Але хто-б не був той Никоненко, Куліш з його приводу мав нагоду зробити багато важних зауважень про кобзарство взагалі. Одно — се погляд кобзарів на свою професію: Никоненко дивиться на сучасних старців погірдливо: „малі старці настали“. Він жалується на презирство молодих до старого репертуару, на заяви, що, мовляв, думи „брешуть“. Кобзар обурюється: „яка-ж воно брехня, коли воно так іменно було?“ Він вважає пісні за наслідок іскуплення Христового: як не було Христа, то й пісень не було. „Звісно, жили як звір, то які тут пісні?“ Сей високий погляд на своє діло говорить про почуття професійної гордости, корпоративної чести, і Куліш старається з'ясувати сей момент у вступі до книжки, оповідаючи про свого знайомого, київського старця (чи се знайомство ще з-перед заслання, чи з 1855 р.?), він дещо говорить про їх організацію. „Між жебраками — сліпими є люди з великою пам'яттю, яка без найменших утрат затримує силу пісень і оповідань. Деякі з них, походивши по світі і наживши, як то кажуть, копійку, купують у рухливім селі хату з городом і заводять школу жебрущих співаків. Часто вони доходять між своїми великої слави. їх численні учні, розійшовшись по цілій Україні, прославляють їх імення на дніпровських рибних ловах, на Поліссі, на Волині, в Слобідській Україні. В давнину, кажуть, між учителями жебраків були такі генії, що здобували собі титул старечих королів, і ціле життя збирали данину з своїх учнів, що закладали в ріжних кінцях України власні школи“[1].
Як бачимо, вся увага Куліша скупчується ще на „геніальності“, на індивідуальності кобзаря, і він не добачає організованого характеру їх авторитету: не бачить, за окремими талантами, властивого майстра сеї пісенности — корпорації, яка творить, формує й консервує сі пісні. Але й сей індивідуалістичний погляд був усе таки дуже важним кроком наперед. На утворення його вплинули тогочасні літературні заняття Куліша: ще в Тулі зачитувався Куліш Вальтером Скотом і мусів познайомитись з його „Останнім мінстрелем“. Правда, його нема серед заголовків, які Куліш подає Бодянському[2], але постать ся була Кулішу відома: він рівняє до неї кобзаря Ригоренка, і думки Куліша про занепад колишнього лицарського епосу серед селянської авдиторії, що не має зрозуміння для історичного змісту дум, відзиваються сумом шотландського співака, що жебрає від дверей до дверей:
Не begg'd his bread from door te door
And tuned, to please a peasant's ear,
The harp, a king had loved to hear[3].
В Тулі-ж читав Куліш Одисею — в „Записках“ він звертав увагу на те, що Одисей слухає народніх пісень, зложених на його честь, з чого видно, „що на думку Гомера, героїчні пісні складав сам грецький народ, на підставі оповідань (молвы) слідом за подіями, що його зацікавили“[4]. Сю аналогію між грецькими рапсодіями і думами українських бандуристів мусів він глибоко відчувати, бо обережно критикуючи переклад Одисеї Жуковського за занадто вишукану мову, він висловлює думку, що оригінал мусів бути ближчий духом до звичайної народньої мови. „Якъ бы Жуковського ще разъ маты на світь народыла, та вже не царскымъ захребетныкомъ, а пахаремъ або чумакомъ, то може бъ тоді Гомеръ заговорывъ до насъ власного мовою“[5]. Порівнював він, посередньо, українські думи і з шотландськими, провансальськими і еспанськими баладами, які також мовляв складались слідом за подіями
