Взагалі ми не маємо згадок Жемчужникова про Вересая раніших ніж 1856 р.: знав він його певно і раніше, але дум його видно не записав.
Але візьмім ще инші свідчення. Запис другого тому Записок, зроблений від кобзаря Остапа, датований „25 декабря 1855 г.“ — дата фантастична, бо на Різдво (се-ж перший день Різдва!) того року Жемчужников був у Київі серед своїх приятелів: Галаганів, Кочубеїв і Тарновських і професорів київського університету, а не в степу серед п'яних подорожніх і ярмаркових. Знайомство Жемчужникова з Вересаєм мусіло бути давніше, хоч ми й не знаємо, коли саме воно сталося. Що-ж до Куліша, то перший лист його до Вересая датований 10 груднем 1856 р. — отже Куліш познайомився з Вересаєм вже по виході першого тому „Записок“ і не міг використати його співів у сім томі. З Вересаєм Жемчужников познайомив Куліша в 1856 р., мабуть на посвяченню будинка Галаганів у Лебединці. Се свято Жемчужников описав окремо, і зазначив, що там був і Вересай[1]. У Шенрока-ж маємо його згадку, що в Галагана він уперше звів Куліша з кобзарем. Тут-же наведено і лист Куліша до жінки про сю зустріч, і увагу, що Вересай грає ролю в першій частині другого тому Записок: „Онъ очень уменъ и благороденъ. Напр. онъ ходилъ къ Галагану жаловаться на сосѣдей, которые его обижаютъ: „Якъ тилько почувъ я его слово ласкаве да гарне, то наче на свитъ народився. Стою, и духъ мини заперло. Пытае: „чого ты, Остапе?“, а я тилько плачу: що такый та й гарный, а я ему въ вичи буду лизты“. Я прочиталъ ему двѣ малороссійскія проповѣди[2] и восторгъ его превзошелъ мои ожиданія. „Колы-бъ у мене була така книжка, то я бъ заплатывъ бы письменному грошы да поты слухавъ бы покы всю витвердывъ… А, Господы, яка жъ книжка! Що наче въ мене волосся зъ головы лизе, и все плакавъ бы и наче зъ мене тило опадае, що Господы, якъ то мы жывемо грішно“[3]. Куліш кінчає тим, що пообіцяв Вересаєві прислати „Проповѣди“, і дійсно перший лист Куліша до Вересая починається словами: „Посылаю тоби ту кныжку, котру я тоби читавъ у тебе въ хати“[4]; разом з доказом справді зворушливої словности Куліша у відносинах до жебрака, се являється й доказом того, що згаданий лист був таки першим листом в їх кореспонденції. А коли се так, то Вересай не міг буди моделем для якоїсь постати першого тому Записок. Та й дійсно чи вище наведені слова Куліша про Вересая і його вражіння від зустрічи з сим екзальтованим кобзарем не доводять, що він не міг послужити моделем для портрету озлобленого й сердитого Никоненка з його майже матеріялістичною філософією: „Богъ его знае, до чого мене Богъ доведе. Якъ я не зароблю, то лежатиму, поки й опухну. На Бога надийся, а Богъ нічого не дасть“[5] — се-ж таки не побожний слухач проповідей о. Гречулевича говорить! Мало міг використати Куліш Вересая для утворення того „сердитого старця“ Никоненка!
Але дещо в сій постаті кобзаря з-під Оржиці дійсно лишається невиясненим, або краще — воно поясняється паралелями инших кобзарів. Никоненко напр. плете шнури, як Шут, — але шнури плетуть і инші сліпці. Він нарікає на своїх дітей, як Вересай, але все таки се ні Шут, ні Вересай. Коли сей покійний кобзар „зі степу“ дійсно ніколи не жив, то він міг-би прикривати собою колективного доставця тих текстів, що Куліш згадував у листі з 4 жовтня 1851 р., а не Вересая. Ми-ж все таки думаємо, що коли не в усіх своїх подробицях, то де в чім сей образ був узятий таки з натури. Куліш і Жемчужников згадують портрет Никоненка, що Куліш ніби-то надрукував в „Живописній Україні“[6]. І ми все таки думаємо, що сей Никоненко в дійсності був співаком тих дум, що йому
- ↑ Основа, 1861, X, с. 85 і дальші.
- ↑ Се проповіді українською мовою протоієрея Василя Гречулевича.
- ↑ Кіевская Старина, 1901, VI, с. 354.
- ↑ Кіевская Старина, 1904, II, с. 220. Посилав він видно через Галагана, якому одночасно посилав цілий транспорт Проповідей (Кіевская Старина, 1899, IX, с. 343).
- ↑ Записки, І, с. 11.
- ↑ Не вважаючи на всі розшуки, нам не вдалось його розшукати і перевірити, чи й дійсно такий портрет існував. За поміч в сих розшуках особливо вдячні ми зарядові Чернігівського Державного Музею.
