(кобзар знав ніби-то сім дум) не встиг записати, бо Никоненко скоро по тім помер. З инших джерел про нього майже нічого не знаємо; кобзаря Архипа Никоненка знав кобзар Крюковський і в 1882 р. говорив по нього як про покійника В. Горленкові[1]. Де жив сей Никоненко, Крюковський видно не сказав, завважив про нього тільки: „Той далеко жив“. В часі знайомства з Кулішем Никоненко був жонатий удруге, і дуже нещасливо, з жінкою, що обкрадала його і часто кидала, мав сина десь у наймах і маленьку дочку-поводарку, на яку скаржився за її неслухняність. Взагалі-ж се був человік поточений горем, песиміст, озлоблений на людей: „Сліпий, та сердитий“, як він переказував погляд на нього селян. Він був дуже чесний, і Куліш оповідав його тривогу, коли в нього пропало трохи Кулішевих конопель, з яких Никоненко плів мотуз. Подібно як Шут сей кобзар також заробляв крученням шнурів.
Думи записав Куліш від нього такі: 1) „О козакѣ Голотѣ“, с. 14. 2) „О вдовѣ и трехъ сыновьяхъ“, с. 19. 3) „О сестрѣ и братѣ“, с. 24. 4) „О бурѣ на Черномъ морѣ“, с. 28. 5) „О бѣгствѣ трехъ братьевъ изъ Азова“, с. 32.
Всі сі відомості, хоч не дуже докладні, все-ж складають дуже виразний образ оржицького кобзаря. Тим не менше й сі відомості, і навіть саме існування Никоненка було взято під сумнів. Подаючи до друку листи Куліша і Жемчужникова до Остапа Вересая, О. Пчілка звернула увагу на те, що не вважаючи на дуже приязні відносини Куліша до „останнього кобзаря“, їх листування й усяку поміч, що Куліш подавав йому, в сих відносинах було багато неясного. В „Запискахъ о Южной Руси“ Вересай — кобзар Остап (без прізвища) з'являється аж у другім томі, як співець пісні про Кирика в оповіданнях Л. Жемчужникова. Але, на думку авторки, Вересай сеї пісні не знав, бо не згадував її своїм пізнішим записувачам, і сю пісню підкинув анонімному кобзареві сам Куліш. В сьому упевнює авторку ще й те, що Жемчужников — як сказано в Записках — мав ніби-то записати сю пісню в шинку в дорозі, чекаючи коней і крадькома від людей, що „гуторили“ про своїх панів, між иншим про „доброго пана“ Григорія Павловича — очевидно, Галагана, патрона Вересаєвого[2]. Справді, записати прихапцем таку довгу пісню дуже трудно, і Жемчужников мабуть і не записував її; сцена в шинку „Записок“ певно не списана з натури, а побудована з ріжнорідного фактичного матеріялу[3]. Але більшість з нього торкається все таки Вересая, і очевидно, замітка другого тому Записок має на увазі саме його. Тимчасом, на думку Олени Пчілки, особа кобзаря навмисне була
Народні Думи. — 5
- ↑ В. Горленко, Бандуристъ Иванъ Крюковскій, „Кіевская Старина“, 1882, кн. XII, с. 485.
- ↑ Мабуть не власника, бо Куліш каже, що Галаган взяв його під свою опіку в Сокиринці. Вересай-же родом з Калюжинець, а кому належало се село, нам невідомо.
- ↑ Оповідання Остапа про зятя, про те, як він осліп, спір про те, чи ліпше сліпому, чи видющому, все се походить з розмов Жемчужникова з Вересаєм, що відбувалися у Галагана в Лебединці або в Сокиринцях і були уведені в Жемчужникову „Полтавщину“ в „Основі“. Відти-ж походить і пісня про неправду; питання про те, де спали батьки: чи на полу, чи на печі, в „Полтавщині“ не повторене, але й воно звязане з Вересаєм — він повторив його Русову („Записки ю.-з. отдѣла“, І, с. 316). Що-до обстанови сього оповідання, яка здається непевною шановній авторці, то думаємо і до неї можна привести паралелю зі споминів Жемчужникова. Дуже можливо, що Жемчужников мав і більше таких пригод, можливо також, що саме отся зустріч у шинку, описана в Споминах, послужила рамкою для всіх сих епізодів з Вересаєм, що описані в Записках, а в дійсності відбулись, як бачимо, в зовсім иншій обстанові. Епізод в Споминах, що маємо на увазі, такий: Вертаючи з Кулішем від матери Гоголя, Жемчужников розлучився з товаришем і вночі чекав коней у х. Лазорки у заїзді. В шинку було багато люду, і було поставлено кварту горілки на заклад, хто найліпше розповість оповідання чи анекдот. Коли заклад уже майже виграв салдат, встав якийсь чолов'яга на підпитку, взяв слово і почав лаяти панів і начальство, церкву, попів, батька й матір. Лаявся він дуже складно і видно зробив вражіння і на Жемчужникова і на всіх. Нарешті люди розійшлись, пішов і він, і „поки він віддалявся, чутно було його страшні прокльони та лайку — він виливав свою злість на життя і на все“ („Вѣстникъ Европы“, 1899, XII, с. 258). Се свого роду паралеля до „останнього акорду редактора — Куліша“, як каже О. Пчілка: „и въ завываній вѣтра вокругъ моей кибитки мнѣ все слышался високій голосъ бандуриста, воспѣвающаго торжество неправды“. Вважали ми за конче потрібне спинитись над сим епізодом з огляду на те значіння, яке йому надавано в літературі, і з огляду на його звязок з першими відомостями про Вересая.
