ниці за доказ редакторської безоглядности Куліша; між иншим він переводить порівняння казки, що Куліш здобув від Жемчужникова (Чтенія, с. 71, Записки, II, с. 10) — пояснюючи ріжниці отсею редакторською роботою[1]. Але ми пояснимо їх скорше впливом Жемчужникова, чи краще — впливом запису Жемчужникова. Бо коли текст „Записок“ походить від Жемчужникова, то текст „Чтеній“ мусів бути зовсім иншого походження: в 1847 р. Куліш ще не був знайомий з маляром, а сам Жемчужников не знав України і не вмів по-українськи. Обидва-ж тексти являються варіянтом дуже розповсюдженої казки, обидва майже дослівно подібні, тільки текст „Записок“ має лаконічніший початок: можливо, що Куліш скоротив його за якимсь записом Жемчужникова тої-ж таки казки. Вона, як сказано, не рідка, і Жемчужников дуже легко міг мати власний запис. Для нас сей приклад являється тільки потвердженням того, що Куліш дійсно рахувався з роботами свого приятеля зовсім серйозно.
Та хоч не можна докладно обрахувати участи Жемчужникова в тім виданню, що він інспірував своїм палким захопленням Україною і любов'ю до народнього мистецтва, але се безсумнівно, що його участь мусіла бути дуже живою й значною, хоч де-далі все меншала. План „Записок о Южном Руси“ переріс приятельський альбом, проєктований у балачках на Василівськім острові; він переріс значінням навіть инші тогочасні заняття Куліша. Підчас друкування Куліш пише до С. Аксакова: „Записки о Южной Руси“ печатаю съ наслажденіемъ не потому, что въ нихъ есть мое, а потому что передаю свѣту памятники духа народнаго, которымъ въ моихъ глазахъ нѣтъ цѣны. Корректуру держу съ такой тщательностью, какъ будто это Священное Писаніе[2]“… Таке розуміння сеї праці відповідало настроєві моменту: в тій хвилі вона дійсно мала служити не тільки для інформації, але — як відчували сучасники: для посвяти в тайни об'єднання з народнім духом, „для відтворення звязку з сим джерелом усякої живої сили“[3]. Про значіння сеї праці в тогочасних умовах українського життя тут говорити не доводиться. Але коли подивимось на неї тільки з погляду історії консервації дум, то й тоді навіть зможемо легко пояснити сей ентузіязм до „Записокъ о Южной Руси“ тими її сторінками, де Куліш уперше старався відкрити перед українською інтелігенцією робочу обстанову, в якій утворюється народня поезія, і старався відтворити сю поетичну дійсність, зовсім знехтовану працями старшого типу. В Записках замість символічних образів і поетичних періодів, з яких складається поезія народу, виступили індивідуальності й таланти, що творять сю поезію, і в сім була оригінальність, свіжість і принадність праці. В ній таки лишилося дещо з тої теплої атмосфери приязних балачок, в якій вона зародилася, — зокрема в її першім томі, що цілий був витриманий у живім, непримушенім тоні розмови. Та він тільки й цікавить нас тут, бо том другий не містить дум і не займається думами.
В першому томі з 322 сторінок майже третина присвячена думовій поезії та кобзарству. Ся сотка сторінок, розкидана по книжці пайками, містить надзвичайно багато цінного, нового й спеціяльно багато значучого для історії думового репертуару. Матеріял природньо поділяється відповідно до джерел, з яких він походить: Куліш оповідає про кобзарів і тут-же передає дещо з їх репертуару та передруковує з примітками два вищезгадані фальсифікати: „Посвистача“ і „Бандуриста“. Кобзарів, яких описує Куліш у першім томі Записок — три: про двох він оповідає з власних спостережень, про третього за словами Ніговського. Особисті знайомі Куліша се Шут і Архип Никоненко з-під Оржиці. Про знайомство з Шутом вже сказано, а нові відомості „Записок“ про нього перекажемо нижче. Але поява Никоненка вимагає більшої уваги. „Записки“ дають про нього дуже скупі відомості: сей кобзар був родом з Оржиці, Куліш познайомився з ним на хуторі під Оржицею і бачив його тут не більш як тричі. При побаченнях він записав від нього п'ять дум, а решти
