Оповідання Харка Цехмістра, що ввійшли в перший том „Записок“, друкувалися вперше в „Преданіяхъ“ і перейшли в нову збірку з більшістю матеріялів 1847 р. Вони саме певно й захоплювали нових приятелів в їх розмовах у „секретній“ робітні Жемчужникова, в саду на Василівськім острові. Згадуючи сі їх спільні читання пізніше, Жемчужников оповідав про якусь книжку Куліша, призначену для народу, яку одначе з'їла цензура. Се ніби натякає на „Україну“, що була „изъята“ цензурою з продажу і бібліотек по процесі 1847 р. Але, очевидно — Жемчужников, що давав свої відомості Шенрокові десь аж у 1890-х рр., тут трохи поплутав факти. „Україну“ Куліш йому дійсно дав і вона була в нього в тих часах, але приязнь їх зав'язалась над „Преданіями“ і вони саме й були темою їх розмов узимі 1853–4 р.[1]. Як відомо, вони також не вийшли в світ через цензуру — хоч і не були виданням „для народу“.
З сих приятельських розмов двох аматорів мистецтва, що серед артистичного Петербургу зійшлись на спільнім романтичнім захопленню українською старовиною: одного ще цілком захопленого новістю сих переживань, другого схвильованого радістю повороту до довго невиданої батьківщини, — із симпатії, утвореної сим спільним замилуванням, мала родитися книжка, яка означає один з найважніших етапів в історії української думки XIX в. Настрої Жемчужникова тих часів відбилися в його пізніших оповіданнях. Згадуючи свою знайомість з Кулішем, він казав: „Я нашелъ въ немъ то, чего искала моя душа, горячо полюбившая Малороссію со всей ея исторіей, пѣснями, обычаями, одеждой, — словомъ полюбилъ въ ней все, все безъ исключенія“[2]. Ся неперебірлива й так наївно висловлена любов студента мусіла бути досить близька й до тодішніх почувань поворотця, і Куліш так захоплюється, що хоче спеціяльно писати книжку, яка-б йому, сьому новому приятелеві, живіше представила новітню історію Правобережжя, а все се кінець-кінцем тільки для того, щоб поставити Жемчужникова на ноги як маляра: „это укрѣпитъ его силы для будущихъ картинь изъ исторіи Малороссіи потому, что тутъ на каждомъ шагу буду учить его живописной техникѣ“. Як бачимо, план цілком романтичний.
Але на практиці сей романтизм показав себе зовсім розумним. Жемчужников мав ще дещо окрім своєї любови до України, а саме мав широкі звязки в українських велико-поміщицьких колах. В 1852 р. він уперше їздив на Україну, де мав родичів серед нащадків Розумовського, нав'язав звязки серед тутешнього панства, де-далі то довше розгощувався в ріжних дворах і навіть зимувати почав у Київі разом з своїми полтавськими приятелями. Коли влітку 1854 р. вони вже разом з Кулішем пустились по Україні, Жемчужников увів його до тих своїх приятелів, між иншим до Галаганів[3], у яких у дворі в Сокиринцях Куліш згодом познайомився з давнішим приятелем Жемчужникова — кобзарем Остапом Вересаєм. Се знайомство само по собі мало велике значіння для Куліша, але знайомство з Галаганами мало ще й те добре, що дало Кулішеві деякі грошеві засоби для його видань. Між сими виданнями „Записки о Южной Руси“ поки що стояли скромно на заднім плані, як поширене видання „Преданій“. Здобувши в сих подорожах 1854 р. нові
- ↑ С. Глушко, друкуючи листи Куліша до Жемчужникова („Україна“, 1926 р., кн. 2–3, с. 165), висловив думку, що вони познайомились ще в 1845–6 р. Але проти сього говорить та обставина, що Жемчужникова зблизило з Кулішем саме його українофільство — знайомство-ж з Україною Жемчужникова походить тільки з 1852 р., коли він уперше їздив на Україну. До того-ж ми маємо отсей датований лист до Бодянського про перше вражіння Куліша від Жемчужникова з 1853 р. Нарешті, Жемчужников згадує Куліша вже жонатим чоловіком, а в 1845–6 р. Куліш жонатий не був.
- ↑ Шенрок, Кулишъ, „Кіевская Старина“, 1901, кн. V, 187.
- ↑ Сам Галаган був теж видавцем української народньої пісенности, але думами мабуть не займався. „Южно-Руські пісні з голосами“ Г. Галагана, що вийшли 1857 р. (цензурний дозвіл 5 вересня 1856 р.), містили правда одну думу з фортепіанним акомпаніментом (№ 50, с. 88) — але се був тільки передрук думи про Виїзд Козака Цертелева, а не новий запис. В такій дослівній точності з варіянтом Цертелева Галаган не міг записати сю думу від кобзаря, тому й не можемо вважати її нічим иншим як передруком. Наново видно був записаний тільки мотив: перший музичний запис думи. Словесний-же текст був підібраний з уже відомих записів, мабуть для зручности записувача. Нових записів дум в збірці не було. Тексти не мали помітки про своє походження і ціле видання було анонімне. На обгортці під віньєткою стояло „собственность издателя“, але видавець не був названий.
