священиком“[1]. Від Шута й походять перші записи дум по повороті з заслання або й перші Кулішеві записи дум взагалі.
Потвердження сього знаходимо і в тім, що ніяких своїх записів від инших кобзарів Куліш Метлинському не передав. Записи від Бешка мабуть належали Білозерському: Куліш згадав-би був де-небудь сього нового знайомого кобзаря, якби сам був записав сі думи. Але в поглядах самого Куліша се не робило великої ріжпиці — в тім-же листі до Бодянського він заохочував його друкувати свої збірники разом з сим новим зібраним матеріялом як-найскорше і без ніяких застережень з його (Кулішевого) боку. Але не договорившись ні до чого, ані листовно, ані особисто підчас свого побуту в Москві, Куліш передав всі сі скарби Метлинському: свої записи від Шута й записи Білозерського від Романенка. Очевидно, ніякого плану власного видання Куліш тоді, 1853 р. ще не мав і навіть не рахувався з такою можливістю; а разом з тим горів бажанням як-найскорше передати публічності поетичні пам'ятки, що зібралися від ріжних збирачів. Тому й уважав сю передачу матеріял у Метлинському за зовсім природню, не вважаючи на те, що Білозерський, як згадано, нарікав на неї[2].
| На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Катерина Грушевська. Українські народні думи. Том 1. 1927.pdf/69}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
Але дуже скоро по тім такий план власного видання в Куліша з'явився — підо впливом нового знайомства, яке мусіло статися скоро по повороті до Петербурга, того-ж таки 1853 року, і думаємо, — все таки підо впливом літніх вражінь. В листі до Бодянського з 13 грудня 1853 року. Куліш, згадавши про друкування своєї повісти „Лѣто въ Малороссіи“, переходячи мабуть думкою до инших літературних планів, породжених „малоросійським літом“, писав про учня Академії Мистецтв, який „шлялся“ по Україні ціле літо і так захопився нею, що рішив „віддати їй свій талант“, — Лева Жемчужникова. Куліш читав йому свої „Преданія“ („я прочелъ ему нисколько украинскихъ преданій“), і сим очевидно викликав велике захоплення й подібні спомини самого Жемчужникова, так що в Куліша з'явилася думка об'єднати сі спільні здобутки: „Меня онъ заняли до такой степени, что я хочу написать собственно для него книгу, въ которой опишу по воспоминаніямъ свои встрѣчи съ разными Харьками Цехмистрами и вставлю въ свои бесѣды съ ними преданія въ такой послѣдовательности, которая бы живо рисовала его воображение исторію послѣднихъ временъ заднѣпровскаго козачества. Онъ хочетъ рисовать рядъ эскизовъ, которые осуществлятъ все, что сохранено отъ забвенія въ преданіяхъ“. Слідом Куліш просить Бодянського прислати йому ще один примірник „Преданій“, бо він у рукописах не має всіх текстів. Очевидно, хоче зараз братися до роботи, і нема сумніву, що книжка, про яку йде мова, має стати славними „Записками о Южной Руси“.
- ↑ С. Глушко. Листування П. О. Куліша з Л. М. Жемчужниковим, Україна, 1926 р., кн. 2—3, с. 170.
- ↑ В. Шенрокъ, Кулишъ, „Кіевская Старина“, 1901 р., кн. V, с. 210. З приводу сього невдоволення Куліш казав, що сам „съ досады, что никто не издаетъ, готовъ быть отдать ихъ для напечатанія чорту, или что все равно, Срезневскому“.
