дурист, с. 143; другий — передрук з польського часопису „Atheneum“, 1844, V, с. 26 (у Метлинського с. 374) — про Дмитра Самійленка Коломийця. Ми не згадали ного на своїм місці в 1840-х рр., бо сей твір властиво не можна зарахувати не то що до народніх, але навіть і до фальшованих дум. Се пісня з своєрідним розміром, досить складним як на ніби-то народню пісню (властиво вона складена двома розмірами: перший куплет складений з 8 складових віршів a, a, b, c, c, b, другий знов инший, далі маємо не дуже рівний коломийковий розмір), але не „дума“ в роді підробок Срезневського або „Бандуриста“. Бона скомбінована з ріжних справді думових мотивів: морський похід козаків, бій з бусурманами, невдача в поході через материн проклін і смерть без опрощення; все се „записав коло 1820 р. в м. Умані від Якова Самійленка-Коломієнка Г. Ізопольський“. Сей невдалий фальсифікат зістався поза увагою тогочасних прихильників дум, і тільки Метлинський спробував увести його в український літературний ужиток. До фальшованих дум Коломійця зарахували Антонович і Драгоманов. Сам Метлинський не лишив свого погляду на форму сього твору і невідомо, чи вважав його за пісню чи за думу, але до „благозвучної прози“ його прирахувати трудно через багатство рим.
Коли порівняємо збірку Метлинського із старшими збірками, то завважимо, що крім методичного інтересу вона особливо замітна багатством нових варіянтів до вже відомих дум. З нових дум ся збірка дала тільки три цілі та два уривки, зате аж 16 варіянтів, що послужили для ліпшого пізнання окремих думових сюжетів і кобзарської традиції взагалі. Всю сю імпозантну масу записів виладили мабуть п'ять осіб; два Метлинських, Білозерський і думаємо — Костомаров. За його записи вважаємо тексти з Охтирки. Неясне місце займають записи від Бешка: ніде не бачимо їх у чистім вигляді, а все злученими з текстами Шута, що записав Куліш. Чи й Бешкові тексти він записував? Ми не маємо виразних доказів того, що Куліш займався Бешком: ані в „Запискахъ о Южной Руси“, ані в кореспонденції не бачимо ніде слідів сього кобзаря. З другого боку, Куліш не був великим ригористом у поводженню з етнографічними текстами, ми цитували що-йно дуже характеристичну сповідь у сій справі. Свою редакційну роботу Куліш зазначував лише тоді, як маніпулював з чужими текстами, як от записами Ніговського в „Запискахъ о Южной Руси“. Се позволяв нам думати, що записи від Бешка не були його, хоч і не були зовсім чужі, бо автор їх не був названий. Такі відносини, на нашу думку, Куліш міг мати власне до записів Білозерського, і ми думаємо, що Бешка досліджував власне він. Шкода тоді, що Куліш попсував їх, бо записи Білозерського здаються нам найточнішими в збірці Метлинського; инші часто стоять нижче від методичних вимог Метлинського. Все таки важно те. що ті вимоги були зформульовані і зістались як мірило для дальших збирачів і видавців дум.
„Посвистач“. Найближча публікація думи, яка вийшла 1855 р., навпаки — зовсім суперечила правилам „Южнорусскихъ пѣсень“. Се останній з Могіканів попередньої доби ненаукових поглядів на народню творчість, — останній фальсифікат думи, — принаймні останній, який ми знаємо. В „Черниговскихъ Губернскихъ Вѣдомостяхъ“ (1855, № 16, с. 133) була надрукована стаття Олександра Шишацького-Ілліча „О памятникахъ мѣстной народности“; в ній він навів „казку“, яку мовляв „можна назвати думою“, ніби записану від якоїсь баби Гуйдихи в с. Красилівці Козелецького повіту. Баба Гуйдиха тоді, мовляв, вже не жила, а як автор записував від неї свою „казку“, вона мала коло 85 літ. Ся казка написана нерівними рядками, декуди римованими, назовні має вигляд думи, а своїм змістом, каже видавець, натякає на хрещення Руси. Вона „більше проясняє правду історії, ніж представляє чудесне“! Можна без ніякого вагання сказати, що ціла вона видумана, разом з чудернацьким іменем оповідачки, або, в найліпшім разі, зліплена з яких-небудь уривків казок (як приміром сам початок „думи“ про великанів і карликів). Як підробка думи, сей пам'ятник — „рідкій по своей древности и по своему интересу“ — дуже невдалий. Цікаве в статті Шишацького хіба тільки означення дум, зроблене за Максимовичем — тільки
