також, чи зразу передав Ніговський сей запис Кулішеві, чи перше він став відомим комусь нашому, напр. Афанасьєву, що використав його для своєї думи з „великого шляху між Прилуками і Пирятпном“. Але хто саме її скомпонував, сього ми також не можемо знати. Можемо тільки твердити, що коли попередні слова Срезневського про старого бандуриста могли породити в серцях той ідеал, про який говорив Куліш у своїй сповіді в домі Драгоманова, то голосіння Запорожця дало йому нарешті форму й життя. Для готової рамки був знайдений зміст. Правда, матеріялізм сього плачу — „чи раз ти мою голову з шинку визволяла, чи раз-же ти в заставі лежала, та й нігде не застряла!“ — замінився більш поетичними міркуваннями, знов-же підо впливом Срезневського. Але інтенсивне почуття до інструменту, до єдиної втіхи, чи до вірної дружини, підхоплено було вірно й щасливо використано. Настільки щасливо, що навіть тоді як старші фальсифікати були розвінчані, ся дума все ще змушувала дослідників і знавців рахуватись з нею. Настільки навіть, що як згадано вище — „Бандурист“ кінець-кінцем дійшов таки до кобзарів і його, хоч почасти, але все таки вони адоптували — а се ні разу не траплялося з ніякими старшими фальсифікатами! Пояснити сен успіх треба тим, що несвідомо й навіть усупереч своїм історично-літературним переконанням про походження форми думи автор, чи автори „Бандуриста“ в своїй творчості стали на зовсім науковий шлях. Коли статуя ожила, то сталось се, думаємо, тому, що поетичний Піґмаліон показався напівсвідомим дарвіністом і в своїй творчій мрії використав закон про паралелізм онто-і філогенези: про подібність шляху, яким розвивається індивід із зародка, до того, яким розвивалася поволі ціла порода. Він нав'язав свою думу до голосіння, себ-то до того роду словесної творчости, з яким генетично звязана поетична форма думи, і саме тим надав свому фальсифікатові деякої правдоподібности, якої ніколи не мали підробки, що підходили до думи або з погляду тонічної поезії, або мірної прози. Думаємо, що сей факт, такий повчаючий з погляду історії думової форми і взаємовідносин інтелігентах творців і народніх поетів у розвою думової традиції, оправдує сен наш екскурс в історію Бандуриста.
„Южно-русскія народныя пѣсни“ Метлинського. На другий рік після описаних публікацій, 1854, вийшов великий збірник пісень Метлинського: „Народныя Южнорусскія пѣсни“. Збірник приніс кілька нових дум і багато нових варіянтів. Частина з них має помітку про кобзаря, що співав даний текст, всі означені що-до місця свого походження, і се надає збірникові особливої цінности. Але чи не найцікавіше в нім — се передмова і на кінці книжки — правила для збирачів та спис відомих кобзарів з трьох губерень. Все се були явища нові, що виявляють зовсім новий погляд на справу, і сю новість зразу було відчуто: Ламанський у просторій анонімній рецензії, вихваляючи збірник[1], особливо підкреслив се його загальне стремління до точности і зокрема відмітив „прекрасныя правила“ Білозерського (якого він чомусь назвав Бѣлоцерковскимъ), як явище оригінальне й цінне. Цікавіше одначе те, що инший рецензент (в „Отечественныхъ Запискахъ“) власне брав за зле Метлинському се точне означення місцевости, де записано пісню, бо-ж, мовляв, „пісня, яку почуєте над Десною, так самісінько співається над Азовським морем“[2].
В передмові до збірника — очевидно підо впливом етнографічних програм російського географічного товариства і новопіднесених питань про етнографічні методи, Метлинський відчув потребу докладно оповісти про свої власні методи збирання й видавання матеріялу в сьому збірнику. Він, по-перше, заявляє, що друкує за рідкими виїмками тільки те, що ще ніде не було друковане, і таке, що „дійсно гідне уваги з якого-небудь боку. Далі — каже він, — не допускаючи своєвілля в складанню пісень з кількох варіянтів, я дру-
- ↑ Вѣстникъ И. Русскаго географическаго общества. 1854, с. 13. Що-до сумлінности Метлинського як видавця треба одначе згадати і відзив Максимовича, що Метлинський передрукував його записи, не назвавши джерела, „Русская Бесѣда“, 1857 р., кн. V, с. 82.
- ↑ Цитовано в Сумцова. Пятидесятилѣтіе сборника А. Л. Метлинскаго „Народныя южнорусскія пѣсни“: Извѣстія отдѣленія русскаго языка и словесности И. Академій Наукъ. 1904 р., т. IX, кн. 3.
