Дозволяємо собі спинитися ще на сім питанню. Колесса висловлював думку, що на сю думу вплинула „Смерть Бандуриста“ Метлинського, віршик, друкований 1839 року. Але се зближення далеке: недоладний вірш Метлинського ні разу не зустрічається з думою ані у вислові, ані в образах, ані в тих думках, що вложені бандуристові в уста. Але можливо, що обидва твори мали одно джерело: се поетична характеристика української поезії в передмові Срезневського до „Запорозької Старини“: … …То думы старца: убѣленная лѣтами голова его покоится на изголовьѣ могилы, готовой принять его въ свои нѣдра; его надѣжды исчезли будто дымъ сновидѣній, но его душѣ осталась еще одна услада — то воспоминанія минувшаго, то звуки бандуры, ихъ возбуждающія; и взоры его, прежде пылавшіе буйнымъ пламенемъ воинственности, теперь померкшіе, испепелившіеся, блистаютъ слезой печали о минувшемъ; и голосъ уже увядшій, тихій, едва внятный оживляется, мужаетъ, повторяя въ унылыхъ похвалахъ преданія своего времени, своего поколѣнія“ (т. I, с. 12). Порівняймо з тим „Бандуриста“ і „Смерть бандуриста“ Метлинського:
Метлинський Буря виє завиває |
Бандурист То сидить на могилі козак старесенький |
В українській поезії „все дико“ — пише Срезневський, і Метлинський рішив узяти сю дикість на розум. Але підроблена дума ближче в'яжеться з уступом Срезневського. Тимчасом як козак Метлинського сумно дивиться в прийдешнє, „Бандурист“, як і старець Срезневського, „оживляется, повторяя въ унылыхъ напѣвахъ преданія своего времени“. Він звертається до Запорожців з покликом: „Де ви ся маєте?…“ Нам здається, що вплив передмови Срезневського на думу безсумнівний, і тут власне є зародок сеї думи, стимул до неї: вона служить поетичною ілюстрацією до передмови „Запорозької Старини“. Але з самого матеріялу Срезневського дума зробитись не могла, його замало; можливою стала вона тільки тоді, як був зафіксований плач Запорожця над бандурою, як його оповів Ригоренко.
Куліш сам не чув Ригоренка; знав його О. Ніговський, „ревностный собиратель думъ“, що зустрічав його в селі Краснім Куті в Богодухівськім повіті і записав його оповідання: Сей запорожець — очевидно добрий співак, може й професійний бандурист — продавав свою бандуру „з крайньої нужди“ і розлучався з нею „з сльозами і голосіннями, подібними до голосінь по вмерлому:
„Ти-ж була моєю втіхою (казав він), ти-ж розважала мене у всякій пригоді.
„Багато людей вельможних, багато лицарства славного і всякого народу православного слухали твоїх пісень.
„Де ти не бувала, якої пригоди не дознала? Чи раз-же ти мою голову і з шинку визволяла? Чи раз-же ти в заставі лежала, та й нігде-ж ти не застряла!
„А тепер довелось мені з тобою розлучатись, за чотири карбованні рублі тебе в чужі руки оддавати та й по вік вішний тебе не видати“ і т. п.
Правдоподібно, що сей текст, як і инші поетичні і прозові тексти Записок, Куліш підправив, вишліфував, але що Ніговський дійсно таки чув таке голосіння і записав його, в сьому не сумніваємось. Коли саме се було — сього не маємо змоги з'ясувати. Невідомо
