цікава з ріжних поглядів: а) як перший факт, що вказує на безсумнівне існування бардів у козацькім війську, про що вже були здогади, б) як доказ свіжости і сили народньої поезії, і в) як єдиний приклад стародавніх козацьких пісень, що оспівували не войовничого героя, не хороброго лицаря, а віщого співака, потомка загадкового Бояна.
„На жаль, ся дума без кінця. Розуміється, сучасний поет міг-би спинитись на сім місці, але запорозький бард, як звичайно, певно доповів до кінця долю бандуриста, який хто зна чи не оспівував епізод з власного життя.
„На мою думку, деякі фрази сеї думи подібні до фраз думи „На побіду Корсунську“ і „Про смерть Безрідного“, хоч і не можна позитивно сказати, котра з них зложена перше.
„Записав я сю думу зі слів старого бандуриста на шляху між Пирятином і Прилуками. Сліпець співав мені кілька історичних дум з пропусками; але думу, яку наші збирачі називають Чорноморською бурею, а в кобзарів вона відома під назвою Поповича Олекси, заспівав мені так самісінько, як вона записана в Цертелева“.
Як бачимо, дума з'являлася в світ майже з метричним свідоцтвом, не дуже докладним, але поетичним. Записувач відзначив з усією повагою значіння сеї появи. Її порівняно з існуючими думами, нарешті дано коли не ім'я, то опис співака і приблизний зміст його репертуару (зроблено тільки помилку що-до думи про Поповича — кобзарі ніколи не називають його так фамільярно — Олексою). Записувач навіть відмітив ріжницю смаків, що могли оцінювати сю думу: з погляду народнього смаку він вважав її за нескінчену, хоч на сучасний смак вона творить гарну артистичну цілість. Дума була дійсно гарна особливо як на „сучасний смак“; її передрукував Метлинський[1] і Куліш[2], включено її й у план видань „Историческихъ пѣсень“, і сумнівів що-до її автентичности довго не було. Коли виринули вони — трудно сказати, мабуть слідом за виходом „Историческихъ пѣсень“, коли було зворушено питання про фальсифікати. Від сеї хвилі вперше з'явилась потреба перевіряти кожну пісню чи думу з погляду її автентичности, і певно питання се поставлено і що-до Бандуриста. А що сумніви таки виринули, се бачимо посередньо зі слів ріжних оборонців сеї думи. Року 1889 Сумцов присвятив їй маленьку замітку, де порівнював з герцоговинською піснею дещо подібного змісту і тим показав, що вважає її за автентичну, хоч деякі місця ставив під сумнів[3]. Його думку прийняв у готовім виді і Житецький[4].
Здається, що підробленою думою „Бандуриста“ названо вперше в замітці Олени Пчілки в „Київській Старині“ 1904 р. Заслужена письменниця оголошувала тоді кілька листів Куліша і один лист Жемчужникова до кобзаря Остапа Вересая, і з того приводу спинялася над питанням про відносини Куліша і його сучасників до кобзарів і кобзарського репертуару. Вона звертала увагу на легкодушне поводження Куліша з іменами і текстами кобзарів (О. Пчілка думає, що Куліш деякі думи Вересая звязав з іменем Никоненка, тоді вже покійного). На думку авторки, записи від кобзарів, не названих на ім'я, зроблені десь „на шляху“ або „в степу“, або від таких кобзарів, яких не можна перевірити, бо вони вже померли, все викликають більші або менші сумніви. Але на її погляд сього не слід вважати за якусь пляму на літературнім імені Куліша, маючи на увазі публіцистичний характер його „Записок“. Не можна обвинувачувати його й за „присутність в його виданню сильно „доповнених“ редакцій, або і зовсім наново зроблених етнографами як напр. дума „про похід давнього князя“ (т. з. Посвистач) і „смерть і прощання козака з бандурою“ („Бандурист“)[5]. Сей погляд на „Бандуриста“ авторка тоді не обґрунтувала і в літературі про думи він пройшов без коментарів, хоч мабуть не був без впливу на піз-
- ↑ Народныя южнорусскія пѣсени, с. 443; заголовок змінений: „Про смерть кобзаря-бандурника“.
- ↑ Записки о Южной Руси, т. І, с. 185: „Дума о смерти козака-бандуриста“.
- ↑ Н. Сумцовъ, Культурныя переживанія, с. 68. Къ вопросу о происхожденіи думы о смерти козака бандуриста, „Кіевская Старина“. 1889, IX. с. 643.
- ↑ П. Житецький, Мысли о народныхъ малорусскихъ думахъ, с. 117.
- ↑ Письма къ Остапу Вересаю П. А. Кулиша и Л. М. Жемчужникова, „Кіевская Старина“, 1904, кн. II, с. 215.
