Вона гарантує і певну повагу збирача до особливостей кобзарського вислову — певну точність сих записів.
Хто проспівав решту дум Лукашевича: Голоту, Виїзд і ненадруковану думу про Олексія Поповича, не знаємо. Згаданий лист до Горленка каже, що Лукашевич записував ще від бандуриста з Переяславського пов. Погиби. Чи були то сі з думи, чи инші якісь; чи записував Лукашевич тільки від сих двох кобзарів — Стрічки і Погиби, чи ще від кого? На підставі аналізу самих записів, їх стилю, не вгадати, чи вони вийшли від одного співця, чи від двох. Се тим трудніше сказати, що ми все таки не можемо сказати напевно, чи Лукашевич не підправляв, або чи не міняв своїх записів.
Порівнюючи їх з записами Цертелева, бачимо, що від них тексти Лукашевича завжди довші, і се дає підставу думати, що він їх не поправляв так сильно, як Цертелев. Про се свідчить і та обставина, що Лукашевич, як сказано, не побоявся надрукувати фрагмент думи — про Голоту: не взявся полатати його па власну руку, як, можемо думати, зробив-би був у подібній пригоді хоч-би Срезневський. Але якщо він і був совісним записувачем і видавцем, то все таки навряд чи можна вважати його записи за цілком точні. Вже беручи на увагу довгість деяких його записів, що мусіла утруднювати фіксацію текстів, і їх значну обшліфованість — менш помітну ніж у Цертелева, але все-ж реальну, що виразно відбиває від пізніших, ще точніших записів, можемо припустити, що не одна стилістична дрібниця в речитативах Стрічки і Погиби повинна була залишитись поза увагою Лукашевича, тому і не можемо розвязувати питання про число кобзарів-виконавців сих дум на підставі самого їх стилю й мови.
Все-ж таки хоч у сих записах могли бути неточності й хиби, рівняючи їх до записів Цертелева й Срезневського (в „Українськім Альманаху“), можемо таки сказати, що причинок Лукашевича з боку видавничо-збирацького методу був кроком наперед, до дійсно наукового розуміння усної кобзарської творчости.
Дисертація Костомарова. Наступне десятиліття після перших праць Максимовича, Срезневського й Лукашевича — сорокові роки — значно бідніші виданнями дум. В сім десятиліттю було надруковано їх дуже мало, хоч у дійсності записано досить багато нових дум і нових варіянтів уже відомих творів, головно заходами Костомарова. Більшість їх була надрукована аж геть пізніше — в 1870 і 1880 рр., в самих-же 1840-х роках з'явилися тільки дві публікації. Перша з них, се один текст думи про Невільників (у нас № 1, вар. '''А''', с. 5): новий тип плачу, відмінний від плачу Лукашевича і перед тим невідомий. З'явився він у дисертації Костомарова „Объ историческомъ значеній русской народной поэзіи“ в Харкові 1843 р. (с. 96). Як здобув він сей текст, Костомаров сим разом не казав; говорячи про невільництво, він говорить коротко: „залишились нам думи, в яких описано недолю галерних невільників. Можемо навести одну, ще ніде не друковану“ — і тут-же без заголовку подано текст думи. Чи записав він її сам, де й від кого, Костомаров тоді не пояснив. Взагалі Костомаров у своїх працях про народню поезію мало виявив тих соціологічних інтересів і документальних методів, що характеризували його історичний дослід, а в сій першій праці говорив про народню поезію особливо абстрактно, мало цікавлячись її соціяльною стороною, її побутом і її носителями. Знайомство з кобзарями не викликало в Костомарова живого інтересу або глибоких відрухів, подібних до вражінь Цертелева, що відбились в його згадках про кобзарське мистецтво, або до пізніших студій Куліша в „Запискахъ о Южной Руси“. Тим не менше знаємо напевне, що Костомаров записував пісні особисто, і навіть знаємо, що сі „Невольники“, його перша публікація, була його власним записом. Знаємо се тому, що сей текст, після того як він був передрукований у пізнішій збірці Максимовича з деякими змінами, Костомаров помістив знов у п'ятім томі „Трудів Етнографічно-статистичної Експедиції“, що вийшов під його редакцією. Тут „Невільники“ з'явилися з поміткою, що записав їх Костомаров від бандуриста в Охтирці. Ріжниці між сими текстами мінімальні і не може бути сумніву, що се передруки (про се
