В передмові він говорить про думи як про руїни колишніх поем: „Это безобразныя развалины, свидѣтельствующія о красотѣ разрушеннаго зданія“ (с. 5). Велика заслуга Цертелева в тім, що він не піддався спокусі, яка звичайно нападає на всіх антикварів-аматорів, і не попробував відбудувати се „зданіе“, не попсував матеріялу. Перейшовся по ньому тільки діловитою хазяйською рукою — прибрав, замів, повикидав уламки, приподобив сю „развалину“ до справжньої декоративної руїни, в яких кохались його сучасники — романтики. Особливо цінна ся обережність Цертелева, коли зважити, що зараз-же слідом за ним, ідучи просто за його прикладом, инші збирачі дум почали поводитись з кобзарськими творами далеко вільніше, не тільки згладжуючи стилістичні помилки, але й додаючи вільно нові образи й власні думки.
Цертелев, як ми бачимо його тепер, не був захоплений сим підробницьким спортом. Але все таки було-б цікаво знати, як ставився він до свідомого підроблювання народніх пісень, тим більше, як М. Мочульський допускає, що в дворі Трощинського могли також вироблятись пісні і для експорту в народ, так-би мовити. Він наводить уступ з цитованого листа до Максимовича, де Цертелев оповідає про 50-літнього сліпця, простого козака, якого він зустрінув 1814 р.: йому було доручено експромптом заспівати оду на честь одного „вельможі“ — Трощинського, як думає Мочульський. Сліпий хвилю подумав і заспівав досить правильним силабічним віршем, акомпаніюючи собі на своїм інструменті. Його пісню Цертелев переказує так: „Когда бы темная ночь не покрывала моихъ очей — не смотрѣль бы я ни на дуброву зеленую, ни на море черное, ни на свѣтлыя звѣзды, ни на красное солнце. — Смотрѣлъ бы на того ясно вельможнаго пана, который Богу служить вѣрою, царю служить правдою и пр.“[1]. Мочульський думає, що „творцем панегірика, проспіваного на честь старого вельможі, був не сліпець-бандурист, якого бачив кн. Цертелев, а тільки один із „миргородських Піндарів“, і пригадує, що в архіві Трощинського лишилось багато віршів на його честь, які складали отсі „миргородські Піндари“, про що ми вже згадували. Сей здогад не безосновний, і коли він вірний, то сей факт має дуже велике значіння для історії збирацтва: його можна-б вважати за хронологічно першу згадку про виучування кобзаря пісень від інтелігента, а тим самим — про передачу інтелігентського твору в народ під видом народнього твору. Що такі операції робили пізніше люди, які близько стояли до кобзарів, се річ певна; могло се трапитись і в Кибинцях.
Сумніви могла-б роз'яснити тільки сама „ода“, коли-б Цертелев передав трохи більше її змісту. Те, що він наводить з неї разом зі згадкою про „досить правильний силабічний вірш“, не представляє якоїсь дуже високої поезії, яка вимагала-б конче Піндара, хоч-би й миргородського. Кожний професійний кобзар володів до певної міри імпровізаторським умінням; коли-ж се був придворний поміщицький кобзар, то він мусів мати і певний запас готових похвал для своїх господарів. Вихваляння господаря, тепер уже зовсім трафаретне, ще й досі належить до професії звичайних маломістечкових музикантів[2]. Знайомство кобзарів з силабічним віршем завдяки віршовій шкільній літературі відоме, і всі сі обставини, взяті разом, позволяють думати, що кобзарський експромпт міг бути і оригінальним, особливо коли хтось з „образованих“ гостей піддав кобзареві гадку, взагалі „поміг“ в імпровізації[3]. В кожнім разі ми не сумніваємось, що Цертелев вважав оду за оригінальну, і коли містифікація тут дійсно була, то він не був втаємничений у ній. Але така
- ↑ Мочульський, с. 50.
- ↑ Галицькі містечкові музиканти — Жиди, напр., ще до недавнього часу мали звичай, граючи на весіллях і инших святах, в другій половині вечора переривати який-небудь вальс або польку такою похвалою на честь господаря, а далі і всіх гостей-чоловіків: „Пан NN добрий пан. єще ліпший як гетьман“. За се „оспіваний“ герой кидав якусь монету до прорізів у басі.
- ↑ Як ми вказали, 1814 р. в Кибинцях готовились до 60-х уродин Трощинського. і можливо цілий двір — від „Піндарів“ до кобзарів — лагодився до свята з ріжними привітаннями та иншими гостинцями. В такій обстанові не без того, щоб хтось не перевірив, а коли що — то й поправив ті кобзарські експромпти.
