Сам Мартос, безмаєтний нащадок козацької старшини, що починав службу в гетьманській канцелярії Розумовського, потім столичний урядовець і масон, людина дуже здібна й культурна, поза своєю службовою кар'єрою і участю в таємній організації виріжняється двома родами наукових або краще — теоретичних інтересів. Він написав дві статті до критики історичних джерел, в яких, як каже Лазаревський, виявив обізнаність з історичним методом і літературою та добре підготовлення до історичних студій, а в останніх літах свого життя цілковито віддався релігійній містиці і багато думав і писав на містичні теми. Обидва сі інтереси відбились і на Ломиковськім, якого можемо вважати не тільки за приятеля, але й за учня Мартоса. Але етнографічним інтересам не було місця ні в одного, ні в другого.
Василь Ломиковський народився 1778 р., вчився в кадетськім корпусі, служив у війську і, добувши чин „штабс-капітана“, вернувся на Миргородщину десь на початку нового століття. Жив тут до смерти, будучи великим миргородським патріотом[1]. Як і де він познайомився з Мартосом, не відомо, але було се певно вже за часів Мартосової одставки, коли той жив у київській Лаврі, віддавшися своїм містичним працям. Можливо, що саме містика й зблизила обох: Ломиковський сам був містик і таємний прихильник церкви Сведенборґа. Підо впливом Мартоса, який міцно тримався православ'я, він покинув Сведенборґа, зробив ритуальне autodafé з усіх копій Сведенборґових творів, які власноручно переписував протягом семи літ, і став проповідувати православ'я серед инших сведенборґівців. Паралельно з сим, також віддавна Ломиковський займався історією України — чи підо впливом Мартоса, чи ні, не знаємо, але певно не без його заохоти або й порад, бо Ломиковський до сеї роботи був значно слабше підготований ніж його приятель. Тим не менше Ломиковський багато компілював і перекладав і коло 1808 р. навіть самостійно склав словник українських воєнно-політичних термінів, де зібрав багато цінного матеріялу. Але серед усіх сих занять нічого не позволяє думати, що він займався народньою поезією і записував народні твори або кобзарські співи зокрема. Правда, в словнику Ломиковського, надрукованім у „Київській Старині“ з иримітками Лазаревського[2], маємо згадку і про кобзарів, але вона власне і потверджує нашу думку, що автор не займався ними ближче. Під словом „кобза“ Ломиковський пояснює, що се струмент менший від бандури, „а иногда и самая настоящая бандура, но иногда именуется кобзою, ежели въ рукахъ нищихъ или богадѣленныхъ, которые ходя съ оною по торгамъ и ярмаркамъ, играютъ на ней, припѣвая“. Річ ясна, що людина, яка-б посиділа кілька годин над записуванням „Самійла Кішки“ або „Коновченка“, не назвала-б сих довжезних дум „припѣваніемъ“: так міг говорити тільки чоловік, що не вслухався уважно в кобзарські співи. До того Ломиковський як історик мусів-би хоч словом згадати тих „отечественныхъ героевъ“, як каже Цертелев, про яких співали бандуристи, коли-б він так добре розбирався в змісті історичних дум, як мусів розбиратись записувач „Повістей“.
Проти звязку Повістей з Ломиковським свідчить нарешті і сама назва професійних співаків, що вживається в сих ріжних випадках. Цертелев, що знав професійних співців в околицях Миргорода, в тих місцях, де жив Ломиковський, і в часі близькім до того, коли він складав сей словник, у передмові до „Опыта“ називає сих співців бандуристами, і се мусіла бути місцева назва. „Повісті“-ж говорять про „рапсодія“ на підставі античних аналогій, і се виявляє нам у їх записувача погляд на кобзаря як на епічного співака з поважним історичним репертуаром, якого також не назвеш „припѣваніемъ“. Сам Ломиковський у словнику не називає кобзарів ані народньою назвою, як Цертелев, ані античною, як „Повісті“, а російським виразом, що мало підходить до сього випадку. Свою замітку про кобзу він кінчить так: „нынѣ она еще во всемъ своемъ употрѣбленіи,
