ську мову, як напр. „була“ замість „была“, „бувала“ замість „бывала“. На такі помилки спеціяльно звертають увагу підручники російської мови кінця XVIII в. для Українців і вони, думає Житецький, не були рідкістю серед навіть освічених Українців. Дуже важну ролю в правописі Повістей грає неправильне вживання букви е і ѣ. Автор пише хмѣль і хмель, сѣдла і седла, навіть тоненькѣ, і поглядаѣ. Часто пише автор л замість в: жылъ, скаралъ, замість жив, скарав. Отець, серця — пише твердо: отець, серца. „Але, — каже Житецький, — коли всі сі фонетичні прикмети правопису окрім вжитку букви ѣ могли з'явитись і в книжній українській мові XVIII в. і в письменності першої половини XIX в., то не можна сього сказати про слова і форми слів, що засвоїв автор рукопису не від народнього рапсодія, що зацікавив його своїми повістями. Зовсім не по-українськи звучать, напр. слова: гдѣ, что, чтобы, какъ, недалече, понедѣльникъ, человѣка, пчолы, отвѣчаетъ. Сюди-ж належать форми іменників: маткѣ, въпыли, въ степи[1], братцы (є й братця), братьевъ, небывальцовъ (єй братів, небывальцыв), форми прикметників: великое, божьей, божьяго (є й божого), славнаго, навіть другова… Все се форми великоруські. Часто стоять вони поруч з малоруськими, особливо в римах з дієслівним закінченням: догоняв — сѣдаетъ, здобуванъ — скаралъ і т. и.“[2].
Отже як бачимо форм російських більше, ніж спеціяльно українських помилок, і з них Житецький констатує, що авторові була відома і жива російська мова. Але при тім він не „був твердий у російськім правописі, опертім на граматиці Ломоносова“. Загальне вражіння, що одержуємо від тих помилок, які він робив, складається в такий образ автора: вслухуючись у слова свого рапсодія, він разом з тим шукав у голові тих російських звуків, чи форм, що найліпше могли-б передати мову думи. Так писав він „тоненьке“ з ѣ на кінці; вираз „недалеко“ викликав у нього звуково близьку форму „недалече“ (а не „недалеко“, що граматично було-б ближче, але звучить більш відмінно). Ті слова, на які він не звертав спеціяльної увага при записуванню, через звичку писав у російській формі: серца, жыл, гдѣ, как — замість подібних українських форм. Але рівночасно робив грубі граматичні помилки, які свідчать, що хоч він учився грамоти в російській мові, але дуже грамотним не був. З усіх сих вказівок можна-б винести думку, що записувач був не Українець, а досить мало грамотний Великорос, службою закинений на Україну. Те, що він приїхав до нас, а не жив тут постійно, могли-б посвідчувати до деякої міри його слова, що він „застав“ свого рапсода на початку XIX в. на Україні. Але з другого боку, коли-б записувач був Великоросом, він мусів-би робити помилок значно більше, ніж робив, і то помилок що-до самого значіння слів, ми-ж ніде не маємо того вражіння, ніби він не розумів тексту дум, які записував. Та й чи міг-би зайшлий, малоосвічений чоловік так захопитися кобзарськими думами, які тоді що-йно починали звертати на себе увагу освічених аматорів?
Скорше записувачем міг бути Українець, що довго жив на півночі і там здобув усю свою освіту, не дуже високу мабуть. Чи не міг таким чоловіком бути сам Ломиковський?
Василя Ломиковського, письменника початку XIX в., перед тим зовсім невідомого, „відкрив“ О. Лазаревський, купивши якось у Москві його рукописи історичного змісту — „припаси“ до історії України, як звав їх автор. На сих рукописах, що тепер переховуються в бібліотеці Київського Інституту Народньої Освіти, О. Лазаревський написав, що вони куплені в Москві 14 жовтня 1894 р. від „какого-то Кутырина, получившаго ихъ по наследству“. Лазаревський здається купував сі рукописи не сам, а через знайомого (мабуть через пок. академика Біляшівського) і тому не зібрав на місці ніяких ближчих відомостей про тодішнього або попереднього власника рукописів. Але М. С. Грушевський пам'ятає, що
