нема, а до думи про Утечу трьох братів з Азова, що кінчається на с. 12 т. І «Записокъ о Южной Руси». Помилку Антоновича і Драгоманова повторив потім автор статті про О. Вересая в «Кіевской Старині» (1892, III, с. 268) К. Ф. Ухач-Охорович: друкуючи свій запис (наш варіянт Г), він зазначає, що се варіянт думи, яку перед тим записали вже Максимович і Куліш, що надрукував її в своїх «Запискахъ» с. 12. Далі він порівнює свій текст з вар. А1 — називаючи його Кулішевим — очевидно, спустившись па заяву «Историческихъ Пѣсень», що сі варіянти однакові, при тім одначе не завважив замітки Антоновича-Драгоманова, ніби кінець фіктивного варіянту Куліша відмінний від кінця варіянту А1; Максимовича. Ту-ж саму помилку повторив І. Єрофеїв (Українські думи і їх редакції, в «Записках Українського Наукового Товариства в Київі», 1910, VII, с. 19), згадавши між варіянтами сеї думи і варіянт Куліша. В дійсності-ж варіянт Куліша не існує.
Між існуючими варіянтами можна зазначити такі відносини:
А з додатковими А1 і А2, майже зовсім ідентичні. Найстарший з них А, надрукований в 1843 р., зістався майже невідомим: знають його властиво тільки з передруку Максимовича, поділеного на вірші, вар. A1 сей варіянт передруковувався часто, тому наводимо і його в цілості. Як видно з слів, означених курсивом, Максимович зробив у записі Костомарова деякі поправки: «таволги» (spiraea) — замість «табели» і т. и. Деякі з сих поправок здались оправданими і Костомарову і він приняв їх, друкуючи сей текст в Трудах експедиції Кубинського — варіянт А2. Але де в чому Костомаров і надалі придержався таки основного тексту. Сю нову редакцію Костомарова означаємо як А2. Не передруковуючи варіянту А2, в цілому, відзначаємо такі місця, де Костомаров розійшовся з поправками Максимовича до основного тексту.
Дуже подібний до типу А варіянт Вересая Г. Ся подібність навіть настільки велика, що можна думати — Вересай міг переняти сю думу з книжок, саме за варіянтом А1, який в тих часах був відомий в багатьох передруках. Дійсно, запис Вересая є ніби переказ сього варіянту «по своєму», його відміни — се стилістичні покраси талановитого кобзаря, що придає новій темі свій власний рецитаційний стиль. Чи дійсно Вересай переняв думу про Невільників з книжок, сього, розуміється, категорично твердити не можна — але неможливости тут нема. Українські етнографи 1850–60 рр. мали звичай проказувати кобзарям невідомі їм думи. Вересай-же був чоловік з широкими звязками, часто зустрічався з ученими людьми і аматорами дум, і хто-небудь з його знайомих міг був переказати йому «Невільників» в тім виді, як вони були друковані у Максимовича, у Антоновича і Драгоманова та в инших дрібніших виданнях. Сей здогад до певної міри потверджується тим, що коли в 1873 р. Русов і Чубинський записували перші тексти від Вересая, вони не згадували нічого про Невільників. Вересай проспівав їм одну «невольницьку» думу — про Сокола. Правда, записувачі не сказали виразно, що окрім записаних дум Вересай не знає ніяких инших, але не зробили й замітки, що позволяла-б думати, ніби у Вересая були ще якісь думи в запасі. Коли по 6–7 літах Ухач-Охорович знов записував думи від Вересая, то знайшов у нього три нові думи про Коновченка, про Сестру та Брата і отсих Невільників. Про думу про Сестру видавець завважив, що вона не подібна до запису Цертелева — але й тут ріжниця властиво пояснюється талановитим переспівом теми, що заховалась в сухім виправленім записі Цертелева. Що-ж до Невільників, то важних ріжниць, нових епізодів, або думок, чи переміщення в схемі оповідання між Невільниками Вересая і Максимовича і Костомарова) нема. Варіянт Г являється переспівом варіянту А–А1 Коли Вересай не переняв «Невільників» від своїх освічених приятелів, то міг він переняти їх і від товаришів з ремесла — охтирських кобзарів. Ся можливість не менш правдоподібна від першої, але конкретних вказівок на неї ще менше. Між місцевостями, де був Вересай, згадуються такі (не рахуючи Київа і Петербурга): Ромен, Лохвиця, Хорол; був він і під Кременчуком, з другої сторони — першу науку він доповнював «за Десною» — де саме, не відомо. Отже ходив далеко на захід і на полуднє від своїх Прилук, але на територію Харківщини не переходив. Се можемо вважати певним — бо згадуючи свої подорожі, він згадав-би мабуть і таку, досить далеку вандрівку. Правда, він міг зустрічати охтирських кобзарів на роменськім ярмарку — але тут знов-таки ми не маємо ніяких вказівок на те, щоб кобзарі з Харківщини ходили в сі сторони. Ми, навпаки, знаємо, що маршрути звичайних кобзарів досить обмежені — Вересай з сього погляду виняток: кобзарі ходять по своїх вибраних районах, а в чужі їм вступ заборонений своїм-же старцівським правом. Ми, на жаль, майже нічого не знаємо про дійсні розміри
