що містифікують публіку для власної реклами. Як гордо заявив один із них — вони не були „фальшивомонетчиками“. Вони підробляли думи в твердій вірі в те, що подібні твори повинні були існувати колись у народі, і думали, що тільки доповнюють розгублені сторінки з книги кобзарського епосу.
Правда, багато з них сильно помилялись у сих своїх міркуваннях, але дещо з таких підробок, чи поправок підходило і під вимоги справжньої кобзарської творчости і зливалося з нею, утворюючи цілу градацію новіших інтелігентських літературних впливів на кобзарство, так що в них часом дуже трудно і розібратися.
Чимало критичної роботи пізніших дослідників пішло саме на те, щоб відріжнити сі підробки від дійсно автентичних кобзарських творів. Але в дійсності ся критика могла тільки викинути підроблені твори із збірників народньої поезії, викинути-ж усю підробницьку роботу з історії збирання дум, з новішої історії кобзарського епосу, з історії взаємовідносин інтелігенції і кобзарства — неможливо, і не потрібно, бо сі відносини являються надзвичайно цікавою сторінкою нашого літературного відродження.
Як видно з нижче пояснених обставин, вони в деяких моментах складалися у справжнє, співробітництво інтелігенції і кобзарства над відбудуванням кобзарського епосу, в хвилю коли в народнім ужитку лишилося з нього вже дуже небагато. З нині відомих нам 32 дум за дійсно життєздатні, популярні думи можемо вважати не більше як 6—10; решта була здобута вже справжніми антикварськими зусиллями збирачів, а дещо було покликано знов до життя шляхом нагадувань історичних імен, повторенням репертуарів старших кобзарів, перед новими кобзарями то-що. Вище, як одно з motto до сеї статті, ми поставили слова кобзаря Братиці про таке пригадування старого репертуару інтелігентами: не вважаючи на іронічну ноту, якою звучать сі слова, вони все таки добре характеризують сю своєрідну рису, що відбилася в збирацькій і консерваторській роботі збирачів цілого століття і в останнім результаті дала наше теперішнє знання про кобзарський епос.
Ся збирацька робота, що велася часто дуже вперто серед трудних обставин і витворювала своїх справжніх героїв, мала на меті звеличання історичної традиції народу і була перейнята тим самим активним народолюбством, що керувало й українським романтизмом. Тут не місце спинятись над тим, що завдячує сей романтизм саме думовому епосові і його збирачам, але згадаймо тільки, яку визначну ролю в свідомості тої доби грає постать кобзаря, що то тут, то там — стає немов поетичним символом національности, національної культури й традиції. Згадаймо перші ентузіястичні згадки про кобзарів, незвичайні, майже євангельські відносини поета-аристократа Куліша із старцем Вересаєм. Нарешті згадаймо-ж заголовок найбільшого літературного і культурного явища того часу — найбільшої української книги, що в нім автор прирівняв себе до одного з професійних народніх сліпців — „Кобзар“ Шевченка поруч сліпих ярмаркових співців, що за копійку співають Трьох братів, Олексія Поповича або Вдови... Яке вище признання кобзарському епосові можна-б собі уявити. А воно-ж зовсім відповідало тій оцінці, що знаходило кобзарство як культурний чинник у свідомості людей нашого відродження.
Порядок перегляду. Ми вагалися, чи в сім огляді історії збирання й видавання дум триматися хронології записів текстів, чи їх появи в друку. Друга можливість кінець-кінцем здалася нам більш раціональною, і ми вирішили триматися хронологічних дат видань, а не записів. По-перше, вже тому, що дата друків нам завжди відома докладно, дата-ж запису кожного тексту здебільшого невідома, або не певна, і їх хронологія напевно лишила-б багато неясностей і не обійшлось-би без помилок. Так само важно й те, що друкована поява тексту дає нам його дефінітивну редакцію, що рідко й мало мінялася в дальших передруках; рукописний-же запис думи, поки він лежав у збирача або поки переписували його ріжні люди для свого вжитку, нераз міняв вигляд по кілька разів, псувався або
