було й не заглиблюватися. Для ілюстрації спору наведемо уступ з „Замѣтокъ“ Сумцова про теорію творців дум Житецького:
„В розділі п'ятім д. Ж. говорить про творців дум. Дорогою аналогій і літературних сугестій (вкушеній) автор старається переконати читача, що творцями дум були „старці“, себ-то жебраки (нищіе). Живучи в церковних шпиталях, коло шкіл, стоячи в близьких зносинах з церковниками, жебраки засвоїли собі від них літературні мотиви і переробляли їх за даними народнього життя.
„Трудно прийняти сю гіпотезу з тої причини, що старці здавна відомі як люди фізично кволі, каліки, хворі й старі; люди такого „убогого чину“ не могли сотворити таких сильних мистецьких творів, як думи. Можливо, що й старці були творцями дум, але не такі убогі, якими вони з'являються в книзі д. Ж., якими вони були дійсно в XVII–XVIII вв., а може такі як богатирі великоруської билини про „Сорок калик со каликою“. Може справлене життя старої Руси давало таких богатирів, старців — творців пісень. Се дійсно могло бути, завдяки існуванню в старій Русі жебрацьких товариств і братств. З давніх літописів і навчань видно, що прочани (паломники) ходили товпами, а се говорить про міцну організацію… Серед таких старців могли бути богатирі-піснотворці, наслідники давніх Боянів, приятелі західніх вагантів і голіярдів“ (с. 106).
Виходить отже, що спір ішов тільки про якість тих старців, що творили думи, і про те, чи жили вони в шпиталях, чи ні, а не про факт самого авторства старців!
Аргументація Драгоманова була трохи відмінна, але також не була глибока: він настоював на тім, що думи, а спеціяльно невільничі думи, зложили люди, що були знайомі з життям, що в них описувалось, аргументуючи подібно до міркувань Куліша в Записках: „Коли хто з них і міг-би, постарівшись або окалічивши, увійти в число калік-жебраків, то в усякім разі се був не професіональний підцерковний старець, яким д. Ж-кий приписує складання наших дум, а бувалий козак, котрий тілько при кінці життя попався в старецьке товариство“[1]. Як бачимо, Драгоманов не зауважив слів Житецького. що власне таких „бувалих“ старців він мав на увазі в справі складання дум, і полемізував з думкою, що зовсім не належала Житецькому. Далі як на аргумент на користь нестаречого походження дум, Драгоманов вказав на основну ріжницю між бандуристами й лірниками, з яких перших він вважав за більш козацьких співаків, а лірників за типових старців:
„Лірники перейняли від кобзарів деякі їх думи з характером більш абстрактно-релігійним і дидактичним, напр. Олексія Поповича, про Трьох братів, та ніхто ще не стрічав лірника, котрий-би співав напр. думу про Кішку або про Хмельницького. Навіть і в новіших часах кобзар хоча й зробився похожим на старця тим. що буває сліпий і збирає милостиню, та все таки властиво не був старцем-жебраком; майже завсігди се був хазяїн, котрий тілько часами йшов співати, щоб зібрати милостиню. Давніше ся ріжниця мусіла бути ще більша, а в часах існування лицарської верстви співак життя людей сієї верстви мусів і сам належати до неї“.
Се був аргумент зовсім слабий; коли-б Драгоманов спинився докладно над фактами, що ілюструють його тезу, то всеї тої принципової ріжниці між кобзарями та лірниками, про яку він говорить, як про щось очевидне, він-би не зміг довести.
Ми знаємо від Горленка й від Боржковського, що лірники теж бувають хазяїнами, — мають землю й господарство і тільки в-осени ходять на жебри. Відносини до таких майстрів-лірників бувають не менш поважні, як і до кобзарів, а їх знання й таланти не менші. З другого боку кобза теж не гарантує кобзаря від звичайного жебрацтва, і навіть від шпиталю. ми маємо на увазі цінний, на нашу думку, аргумент на користь теорії Житецького, що брав за одне старців як професію зорганізовану, чи то в цех, чи в шпитальне братство: се згадка Ломиковського про шпитальних кобзарів, що ми цитували вище з його Словника. „Кобза… настоящая бандура, по иногда именуется кобзою, ежели въ руках нищихъ или богадѣленныхъ, которые (ходять з нею) по торгамъ и ярмаркамъ“[2]. Ся згадка показує нам дуже ясно, що кобзарі могли бути так само шпитальними старцями, як і господарями вже в перших роках XIX в., та що для суспільної думки ріжниця між кобзарем і лірником, хазяїном чи шпитальним — „богадѣленнымъ“, не могла
