велике значіння зліпного (аглютинованого) речення і періодичної мови. Всі сі стилістичи-засоби — досить штучні, на думку Житецького, — вимагали деякої книжної культури. В думах навіть „трапляються часто взірцеві періоди, ніби побудовані за всіма правилами риторичного мистецтва: тільки непідробна щирість, що належить народньому слову, каже нам вірити, що сі періоди утворив народ, а не написала рука досвідченого стиліста“ (с. 15). Нарешті автор відмічає рефлексійний характер дум: „від народньої думи дійсно віє думою співака“ (с. 17).
Сі останні слова були незручні, бо їх можна було зрозуміти так, ніби автор пояснює ними саму назву думи, тимчасом коли Житецький мусів бути зовсім свідомим умовности і, так сказати, літературности сього терміну. Але треба завважити, що глибокого аналізу поняття думи, як поетичної форми відмінної від строфової пісні, у Житецького взагалі не було. А тим самим не було й вияснено значіння і обсягу терміну „дума“. Соболевський мав право закидати Житецькому — як він се і зробив у своїй рецензії — навіть непослідовність в уживанню сього терміну — хоч не мав права завдавати йому з сього великого гріху: поняття думи тоді дійсно ще не було точно окреслене. Трудно було докоряти Житецькому за те, що він не зробив того, чого й инші тоді ще не могли зробити, бо коли инші письменники перед ним уникали змішування дум і пісень, то се була тільки справа їх інтуїції, а не міркувань опертих на яких-небудь об'єктивних критеріях. Але в думках Житецького про поетичний стиль дум були й инші, ще менше оправдані неточності: як от його аргументування „непідробленою щирістю“ дум, досить наївне само по собі й до того ще й недоречне, бо, як відзначив Драгоманов, Житецький серед взірців справжнього думового стилю процитував в „Мыслях“ фальшиву думу про Мазепу і Палія, котрої Антонович і Драгоманов не помістили в реєстрі фальсифікатів тільки тому, що вона належала до XVIII в., якого вони не торкались в „Історичних Піснях“[1]. Про неї Драгоманов писав у своїх „Політичних піснях“, але Житецький не використав їх у своїй праці. Хиба Житецького була й у тім, що не проаналізувавши поняття „думи“, він толкував як згадки про думи в сучаснім розумінню слова всі оповідання польських пам'яток про українські думи, так як се ми вже бачили у Ягіча. Ідучи за сими згадками, він прийшов до такого мало обґрунтованого висновку про еволюцію дум: батьківщина дум се Галичина: думи були спочатку піснями епічного змісту і тільки в козацьку епоху з'явились військові думи, і в сім періоді думи перейшли з Галичини на Україну, і при сім переході дістали свою типову поетичну форму (с. 129). Одначе ся штучна теорія не викликала майже ніяких заперечень у критиків, що так наставились ганьбити всі „мысли“ Житецького!…
Але окрім такої загальної схеми розвою дум, Житецький старався дати і якісь точніші відомості з їх історії, і тут його висновки стояли на міцнішім ґрунті. Прийшовши до висновку, що думи не зовсім відповідають умовам і засобам чисто народньої творчости, він звертається до тої верстви людности, де вони могли з'явитися. Се на думку автора, була класа мандрівних школярів, „мандрівних дяків“ — „пиворізів“. Для своєї мети він розглядає творчість сього своєрідного літературного стану — духовні вірші й канти, і порівнюючи їх з думами, знаходить у них спільний, важний на його думку елемент — дієслівну риму, що вказує на генетичну близькість обох сих родів поезії: вірш і дум. Звертає увагу на той факт, що багато з сих мандрівних школярів, що розносили свою шкільну культуру по Україні, часто зовсім кидали школу і кінець-кінцем осідали між народом, як дяки й учителі, або йшли в козаки, як військові писарі, й бували активними учасниками козацьких воєн. Бувши сами свідками й учасниками великих подій, що хвилювали народ і козацтво, вони потім оспівували їх у своїм шкільнім стилю, що за час перебування школярів у народі звичайно тратив дещо з своєї схоластичної шорст-кости й наближався до народніх творів: тому сі шкільні поеми потім сами знаходили
- ↑ Як вище с. 292.
