одну якусь суцільну моральну систему: ми знаходимо в них відбитки ріжних станових поглядів і пережитки ріжних звичаїв. Питання про мораль думи тепер не можна вже трактувати так просто, як се робив Житецький, і безумовно не можна віддавати в ній стільки місця спеціяльно материному авторитетові. Особливо не можна робити сього коштом більш могутнього і виразніше наміченого в думах — авторитету роду.
Тому значно цінніша від сих думок Житецького про мораль у думах була друга його „мысль“, на яку так їдко нападав Сумцов — думка про звязок дум із шкільною літературою, і його своєрідна теорія професійних носителів думової поезії у вигляді пенсіонерів церковних шпиталів. В иншій, не менш неприхильній рецензії на „Мысли“, акад. А. Соболевський сказав про сю частину міркувань Житецького — що „единственное достоинство этихъ мыслей — ихъ новизна“[1]. І се була в головній мірі правда. Їх вартість дійсно була умовна, залежна від свого часу, і не все з сих міркувань пережило свою пору. Тільки, говорячи так, акад. Соболевський не доцінив вартости самого елементу „новизны“ для науки. Можливо, що дійсно тоді сього не відчули зразу, і ми тільки тепер, порівнявши те оживлення в літературі, те багатство полемік і теоретично-критичних спостережень, що піднялось слідом за появою „Мыслей“, з тим, що було зроблено й сказано з приводу дум до 1890-х рр., можемо уяснити собі цінність новости сеї ідеї. Нині ми бачимо, як мало „нового“ було в літературі про думи перед тим, як мало було думок, провідних ідей або наукових історично-літературних гіпотез, і як мало серйозних дослідів. В иншім місці своєї рецензії Соболевський писав, що думки Житецького зовсім несподівані: „Дотепер у літературі про думи ми не зустрічали нічого такого, що могло-б нас скільки-небудь підготовити до таких думок“. Се було характеристичне; характеристичне й те, що відкинувши погляди Житецького про шкільне походження дум — погляди обґрунтовані імпозантним, як на свій час, апаратом, Соболевський вважав за можливе ліквідувати сю справу таким загальним, поверховним, а разом з тим таким знайомим з старих часів міркуванням: „Ріжницю між думами й піснями можна звести до того, що дума являється народньою епічною піснею з тою формою й музикою, яку вона мала в старину, в тих часах, як перейшла від народу до співців-жебраків, а пісня се з усякого погляду (текстового і музичного) щось порівнюючи нове, що з'явилось після довгого оброблювання первісного тексту народом“[2].
Розгляд поглядів самого Соболевського сюди не належить: тут ми наводимо всі сі цитати тільки як показні явища, що відбивають те вражіння, що зробили „Мысли“ на спеціялістів і їх так сказати — стимулятивну вартість. Незалежно від її об'єктивної цінности, теорія Житецького про шкільний вплив на думи була цінна якраз з сього боку, тим що вносила якусь диференціяцію в поняття української народньої поезії, виділяючи кобзарський епос з маси народньої поезії, що все ще здавалась історикам словесности такою одноманітною й суцільною.
Таку саму вартість мала також і думка Житецького про творців кобзарського епосу, що також викликала бурю гніву й глузувань, хоч не повинна була здаватись вже такою „новою“, „несподіваною“, „непідготованою“ і т. д. Ми дивимось на сю думку як на новий етап в історії дослідження походження думи, що наближував се питання до розвязки. Після безкритичних поглядів про загально народне походження дум з того часу, коли „каждый Малорос был музыкантом“ (воно проглядає ще й у вище наведених словах Соболевського), ми мали теорію кобзарської „геніяльности“ Куліша, і нарешті в 1880-х роках ми знайшли вже досить фактичного матеріялу для конструкції якоїсь, хоч тимчасової, гіпотези про корпоративні підвалини кобзарського епосу. Ми навіть знайшли таку гіпотезу, вузьку, але дуже певну, добре обґрунтовану і цінну своїми методичними можливостями для дальших дослідів: гіпотезу територіяльної організації кобзарства і
