чув сю думу й від селян, і навіть від жінок. Він наприклад записав, але не надрукував, варіянт Коновченка від старого селянина Романа Ґедза в Дашківцях. Якась жінка, що була при записуванню, оповіла тут-же, що її дочка тільки чотири рази „прослухала цю пісню та й уже всю знає“. Лірник Зоря оповідав Боржковському, що сю думу знають у кожній хаті. Чи треба сі заяви брати в їх буквальнім значінню, чи мабуть обережніше буде сказати, що інформатори мали тут на увазі якийсь пісенний переспів сеї думи, подібний до тих, яких стільки було записано на Поділлю і в Галичині.[1] Сі переспіви в літературі зараховувано часом до варіянтів думи про Коновченка (порівн. нижче „Замѣтки о малор. народныхъ думахъ“ Сумцова). Боржковський також міг зробити подібну помилку.
Про майстра Демнича, від якого записано й надруковано основний варіянт Коновченка. в статті нема ближчих відомостей. Про лірника Никона, що дав доповнення до варіянту Демнича, дано такі відомості: не вважаючи на те, що Никон був людиною ще нестарою, він займав якесь дуже почесне становище серед старців — видющий дід Олександер звертав навіть Боржковському увагу на те, що, мовляв, „він ходить не так як ми, а так як дяк“, себ-то в дяківській одежі. Никон мав кілька учнів і тому сам мало жебрав, хоч часом ходив дуже далеко й бував кілька разів у Київі. Учився в Хмельнику, у кого — не сказано, але тут видно „поняв“ тільки псальми, думу-ж, Коновченка, вивіз з одної із своїх подорожей до Київа. Тут навчив його якийсь місцевий кобзар. Коли Никон дійсно вивчився Коновченка в Київі, то виходило-б, що тогочасну популярність сеї думи на Поділлю можна покласти на карб власне йому. Демнич міг також знати її від Никона, инші-ж лірники, про яких оповідає Боржковський, Коновченка не знали. Розуміється, дума могла бути відомою по инших кутах Поділля незалежно від Никона, але все таки се замітний факт, що між питими інформаторами Боржковського Коновченко був невідомий: не знав його ані Андрій Довгалюк на прізвище Зоря, Никонів учень в Янові, ані Мусій Шуга в Дашківцях, учень лірника Олекси з Бискібки, ані видющий Олександер з Мизяківських хуторів, що був поводирем у Шуги й ще в инших семи старців. Сей Олександер надзвичайно цікава постать і найцінніший інформатор Боржковського: від нього Боржковськпй здобув і всі свої відомості для словника. Як людина видюща, Олександер не був кваліфікований для старечого фаху, і тому не пройшов звичайної старцівської науки, але як бідний сирота він довго служив поводирем у ріжних старців і так прив'язався до їх кочового життя, що вже ні за що не схотів його покинути. Громадська думка не дуже судила його за се, бо не маючи землі, Олександер дійсно не міг господарювати і мусів заробляти на хліб якось инакше. Але супроти старечої громади становище видющого старця було двозначне. Олександер за час свого поводирства поняв все старцівське знання й міг здати й здав справжній старцівський іспит, але старці не були охочі давати йому титул старця, як людині сторонній, і все домагались, щоб він „покорився“ якомусь старцеві хоч на 2-3 місяці, себ-то відбув правильну науку. Ся упертість старців більш ніж що инше характеризує міць старечої традиції в тих місцевостях, хоч той факт, що Олександер все таки жебрав і без визвілки і проти постанови цеху, доводить, що назовні великої сили стареча організація вже не мала. Нарешті цікавим негативним прикладом старцівської дисципліни являється саме поведення Олександра: як людина непосвячена, Олександер, не вважаючи на всю свою любов до Фаху, не цінить його секретів і привілеїв, так як цінять їх старці, тому він навчив Боржковського старечої мови, — хоч учив дуже обережно, наказуючи, щоб Боржковський його не зрадив, але навчив! А сього-ж не зробив ще ніякий старець для етнографа перед ним. Не дорожив Олександер і своїм знанням, так як дорожать инші старці: так, він навчив якогось сліпого хлопця „жебранки“, сим підняв на себе старцівський гнів, але, як сказано, сей гнів не міг уже йому дуже пошкодити. Відомості, здобуті в Олександра, Боржковський перевіряв у инших старців, зокрема в Зорі, але безумовно, що найбільше він завдячив все таки сьому недоробленому дідові, і
- ↑ Див. Головацького, ч. III від. І. с. 89 і ин.
