зайнявшися старцями, він повів свої розшуки далеко ширше, сягаючи до глибин старцівського побуту, часто дуже влучно. Як людина місцева, мизяківський попович, що бувши прогнаним з духовної семинарії за політику 1882 р., багато жив на селах Винницького повіту, Боржковський[1] мусів близько стояти до селянства, і досліджувати старцівство йому мабуть було далеко легше ніж кому-небудь иншому. Але й від нього ся справа вимагала багато такту й уміння, а головно терпеливости, і те, що зробив він у сій сфері, було чималою його заслугою.
В своїй статті Боржковський не відокремлює лірників від кобзарів і вважає тих і сих за одну окрему класу сільської суспільності!. Він влучно помічає, що дотеперішні студії над кобзарями й лірниками, головно над першими, торкались переважно їх поетичного репертуару, а мало що давали для пізнання побуту сеї верстви, і пояснює се відокремленістю сеї верстви від решти громадянства. Через сю відокремленість сторонній людині дуже трудно увійти в старцівський осередок і дуже трудно пізнати його устрій і життя. Свою роботу Боржковський вважав тільки за матеріял для дальшого систематичного дослідження сеї класи, що повинен провадитись у ширших розмірах, ніж се було в його змозі. Свій матеріял він зібрав, як видно, в двох подільських повітах — Винницькому й Литинському. З першого Боржковський занотував 22 лірників, з другого тільки 9; чи се явище випадкове й подиктоване особистими звязками автора, чи воно відбивало фактичні відносини в сих повітах що-до численности лірників, сказати не можна. Все таки тридцять один лірник се досить широке поле для спостережень, і хоч автор не був знайомий з усіма ними особисто, але все таки мав добру нагоду для перевірки й доповнень своїх відомостей. Се й дало йому змогу описати докладно умови лірницької науки (на ті повіти було тоді покладено три роки й три місяці науки в майстра, на його харчах і з його поводирем) та розповісти процедуру лірницької визвілки. Ся процедура описана не менш докладно, як і в Мартиновича, але в Боржковського маємо ще й тексти жебранок, які мусить уміти „закінчений“ жебрак: се перші записи того роду в нашій літературі (запис жебранки Вересая в Русова має трохи инший характер, а запис від лірника Пересади Мартиновича долеко пізніший). Цікава примітка автора (очевидно перевірена на його матеріялах) про те, що майстер ніколи не виучує учнів усіх своїх пісень, так що кожний „визволений“ лірник повинен сам ще „доходити розуму“, себ-то доповнювати свій репертуар, учачись у инших лірників. Подав Боржковський і так званий „день добри“ — професійне привітання старців, дуже довге й урочисте, що для сліпих старців мусіло служити певного рода гаслом, знаком опізнання серед чужої публіки — а перед тим не було ніде записане. Без знання сього привітання лірник не міг дістати визвілки, хоч між закінченими старцями в тих часах його вже мало вживали. Взагалі відомості Боржковського про подільських старців роблять вражіння опису ще міцної й добре захованої організації, не вважаючи на те, що наприклад — розшукати між старцями якої-небудь цехової старшини йому не довелось. Загальному вражінню доброї законсервованої організації відповідають і дуже уважні відносини сільської суспільности до жебраків, що відзначив Боржковський для сих повітів: Винницького й Литинського.
Але для нас з цілого того матеріялу найбільше цікаве властиво тільки те, що торкається знання дум, себ-то — в тім куті Поділля — тільки одної думи: про Коновченка. В тих місцевостях, як доводить Боржковський, вона у вісімдесятих роках була ще дуже популярна. Автор записав її від Олександра Демнича, по-вуличному „Плазуна“, селянина-каліки з с. Гущинець, майстра лір і скрипок, що перейняв від своєї старечої клієнтелі деякі лірницькі пісні й псальми. Доповнення до сього варіянту Боржковський записав від лірника з с. Пікова, дуже шановного й старого майстра, що був чимсь ніби старішім у лірницькім крузі (може таємним цехмистром старого цеху?). Але крім того автор ніби-то
- ↑ Народився 1864 р., а помер 1919 р. До питань старцівства Боржковський більше не вертався, хоч багато писав на ріжні етнографічні теми. Див. „Україна“, 1925, кн. 6, с. 178.
