найцікавішу форму сеї роботи взагалі. Тимчасом у найближчім часі в праці над думами й кобзарством брав гору напрям, узятий у роботі Антоновича й Драгоманова, дарма що перервався найяскравіший прояв сього нового напряму — видання Історичних пісень. Систематичні досліди, великі й часткові, над питаннями, звязаними з кобзарським епосом і генезою дум, рішуче беруть перевагу над збиранням сирового матеріялу.
Розуміється, в сім напрямі роботи важив не тільки приклад Антоновича й Драгоманова, або якийсь чисто науковий дух у тодішнім повітрю, а об'єктивні обставини, що робили працю в кабінеті зручнішою ніж роботу на шляхах та базарах. Обставини були ріжного характеру. По-перше, зносини з народом підупали: через адміністративні репресії і під впливом деяких розчарувань інтелігентів у народі, що з'явилися на ґрунті економічних непорозумінь. Принишкло й саме кобзарство, що при кінці століття переживало якийсь період адміністративної санації: перестало вільно вештатись по ярмарках, поховало свої струменти, що дратували поліційне вухо, і всяково старалось приподобитись до сірого, рядового старцівства. Низка адміністративних репресій почалася ще десь у кінці 1870 р. і протяглась аж до кінця століття. В статті Ухача-Охоровича читаємо про поліційні нападки, від яких Вересай відборошовався великокняжою табакеркою. Так само й Горленкові скаржиться кобзарі, що зовсім не можна ходити на жебри через „пачпорти“. ІЦо-раз далі таких скарг і нарікань чуємо все більше, особливо відколи на трудний стан кобзарів починають звертати увагу в літературі. Про заборону кобзарського й лірницького мистецтва маємо заяву в зовсім категоричній формі в статті П. Тихонова в кінці дев'ятьдесятих років[1].
Не легкоз'ясувати всі причини, що викликали сі репресивні заходи, а ще трудніше обрахувати те, скільки втратила думова традиція за сей час перебування кобзарського струменту під полою, де-б її не доглянула поліція. Коли вже від початку XIX в., а головно десь із половини століття думи втрачають життєву силу і стають рідкістю через брак слухача з народу, то в сих репресійних часах, як кобзарські співи робляться до того ще й адміністраційним злочином, думова традиція вже рішуче зрікається боротьби за життя. Сі часи се дійсно смерки кобзарського епосу, в яких записи нових варіянтів дум стають що-раз більше випадковими і що-раз рідшими, а систематичне досліджування кобзарського епосу цілком неможливим. Правда, після сього періоду, в звязку з адміністративними полегшами й організованими заходами для планового дослідження кобзарства, що мають своїм центром Харківський XII археологічний з'їзд, ми ніби ще раз маємо досить багаті жнива на полі думової традиції. Але якість зібраного вже зовсім не подібна до попередніх здобутків, і потверджує тільки се помічення, що в історії кобзарського епосу дійсно стався фатальний перелом.
Але про се згодом. Вертаємо до 1880-х р.р.
Запис Твердохлебова. Окрім переглянених уже записів Мартиновича й Горленка маємо в сих часах ще такі публікації: В 1885 р. Сумцов оголосив „Новый варіянтъ думы „Алексій Поповичъ“[2], що записав А. Твердохлебов в Охтирці від сліпого бандуриста Іллі Журавля, родом з с. Пархомівки. Запис було зроблено 18 липня 1881 р. До тексту Сумцов додав замітку про кобзарів взагалі та про харківських зокрема, і при сій нагоді названо вперше тоді ще невідомого кобзаря з Вільшани Богодухівського пов. Гната Гончаренка, що мовляв співає думу про Утечу трьох братів з Озова і про Вдову та синів[3]. Зроблено також і деякі загальні уваги з приводу думи про Олексія Поповича й про варіянт Журавля зокрема. Сумцов тут звертав увагу спеціяльно на те, що Олексій ніби-то йде в дорогу п'яним: „Риса гідна уваги. Моральне почуття народу обурюється на огидне поведения Олексія Поповича з матір'ю, батьком, братом і сестрою. Ні, каже моральне по-
