ценка — від нього він записав: і надрукував гарний запис Коновченка1). Сей Гриценко з Лютеньки — се знаменитий Хведір Холодний, про якого стільки оповідали кобзарі деяким збирачам — напр., Горленкові й Сластьонові[1] а окрім Мартиновича досліджував Труш. Мартинович записав тоді від Лютенського кобзаря багато більше ніж те, що надрукував у „Записах“, бо репертуар Холодного, як се й казали старці иншим збирачам, справді був дуже великий. Коновченко, що був надрукований у „Записах“, очевидно не належав до основного, так сказати, шкільного репертуару сього кобзаря, бо Гриценко перейняв його від кобзаря Івана Олексієвича Однорога коло Охтирки, де вони обидва часто бували. Сей Одноріг з Сінного за Охтиркою в науці був у Краснім Куті, мабуть Богодухівського пов., — про науку-ж самого Гриценка не сказано нічого. З усних повідомлень Мартиновича можемо додати, що думовий репертуар Холодного не був дуже великий: окрім Коновченка він знав Озовських братів, Вдову й Сестру і брата, справжньою-ж його спеціяльністю були псальми та музичні п'єси, що він виконував надзвичайно майстерно. Можливо, що захоплюючись сими речами, Холодний занедбав думи, які колись знав ліпше, бо на запитання Мартиновича про, те, чи знає він думу про Кішку, Холодний не відповів категорично, а сказав, що як ніч подумає, то може й згадає. З сього можна думати, що колись він співав і Кішку, а потім покинув. Взагалі се мусів бути досить своєвільний артист, що захоплювався своїм мистецтвом, оскільки воно давало йому втіху й відповідало його власним уподобанням. П. Мартиновичеві довго довелось ходити з села в село за сим непосидющим старцем після того, як він уперше притягнув до себе його увагу голосним співом, з яким він ішов селом, усупереч звичаям кобзарів: „Ой, під городом під Черкасовим“… Все-ж таки П. Мартиновичеві вдалось записати його багатий псальмовий репертуар і ті чотири думи, що він співав. Між сими Коновченко мусів бути його улюбленим нумером, що він охоче виконував сам для себе, як тоді, коли вперше почув його Мартинович.
1886 р. Мартинович записував думи від лірника Семена Чекана в Костянтинограді. Опубліковано з них два записи: 1) Про Озовських братів і 2) Про Марусю Богуславку. Першого тексту Чекай вчивсь: „у Ряській у Рясьчанського“, другого — „у Катеринославського у Степана чув її“. „Степан Іванович Задніпрянський його звать, а фамілії не знаю як. Він у нас зоветься Задніпрянський, він із-за Дніпра; і Товмашківський іще зветься. Він із Товмашківки. Проживаєть скрізь, і в Новомосковськім уїзді і в Павлоградськім“[2]. Р. 1887 Мартинович їздив разом з В. Горленком у с. Дейкалівку, Зіньківського пов. до Мусія Гордійця (або Кулика), але записів від нього не опублікував. Записи були зроблені на спілку з Горленком так, що Мартинович розпитував кобзаря і нагадував йому ріжні теми, а Горленко записував тексти; з огляду на таке колективне доходження, і не признавав їх за свої ні один, ні другий збирач. Остання думова публікація Мартиновича се текст Озовських братів від лірника Івана Пересади з Петрівки Костянтиноградського пов., записаний 18 червня 1901 р. Сей текст Пересада перейняв „з бандурщиків, з харківських, аж із Рублівки. Та так що мабуть с квартяку і випили, так він мені проказав, Алексій Халявка“. Від сього Халявки Мартинович ще змолоду чув також думу про Соколів, але не записав її. Взагалі записи дум з вісімдесятих років і пізніші, що були надруковані разом з записами від Магадина і Крюковського, з'явилися більш уривками, без перегляду репертуару даного співака, без будь-яких біографічних заміток і такою уривковістю вони некорисно відріжняються від отих старших записів Мартиновича: від кобзарів Крюковського та Магадина. Старші записи своєю суцільністю мали вартість наукових монографій, що підготовляли ґрунт до синтетичного дослідження кобзарських районів. Хоч переведені ще перед знайомством з Горленком, вони тим не менше перейняті тим самим принципом суцільного дослідження кобзарських співів на тлі побуту кобзарської організації, сим майже
