того дає й ритуал посвяти кобзаря-учня на майстра серед певного товариства кобзарів майстрів, явний зостаток колишнього існування впорядкованих корпорацій кобзарських, котрі були і школами з певними текстами співів“. Сі слова, в яких відбився вплив дослідів Мартиновичевого приятеля Горленка, дуже влучно характеризували сі цінні відомості, що Мартинович зібрав у кобзаря Трихона Магадина, і до них нема чого й додати.
Трихон Магадин, як писав Мартинович, жив у Лохвицькому пов. в с. Бубнах. Се твердження Драгоманов одначе взяв під сумнів, бо на мапах мовляв Бубнів у Лохвицькім повіті нема, а в статті Горленка про Крюковського також згаданий якийсь „Трихон з Великих Бубнів“, але в Роменськім повіті. Ми додамо зі сього боку, що Бубни є ще й у Золотоноськім повіті, але є й у Лохвицькім. Магадинові було 75 літ, коли від нього записував Мартинович, але в кого він учився, не записано: Мартинович занотував тільки відомості Магадина про инших кобзарів. Співав Магадин окрім псальмів і веселих пісень такі „невольницькі пісні“, як він їх називав: 1) Як три брати з Озова тікали[1], 2) Про бурю на синьому морю[2], 3) Про Коновченка — сю думу Магадин називав „лицарською піснею“, 4) Вітчим, 5) Про вдову. Всі сі думи були надруковані спершу в „Життю і Слові“, потім у ряді инших „Записів П. Мартиновича“ в Київській Старині. Про особливості сих варіянтів сказано у нас у вступах до відповідних дум; з боку записової техніки ми не можемо нічого сказати, не маючи сим разом змоги порівняти сі тексти з иншими записами від того самого кобзаря. Але очевидно, що все сказане про записи від Крюковського взагалі підходить і сюди.
Особливо цікаве в записах від Магадина одначе не самі думи, а опис „Одклінщин“: церемонії визволення кобзарського учня та його переходу в стан майстрів. Як було сказано, Мартинович відбув сам цю процедуру і тому міг описати її точніше, ніж будь-хто.
Перший видавець, Драгоманов, порівняв сей опис з заміткою В. Томачинського, але розуміється запис Мартиновича мав значно документальніший характер, і в сім роді він зістався єдиним.
Записи від Крюковського та Магадина — се й усе, що нам відомо з робіт Мартиноновича в 1870-х рр. Можливо, що більше тоді й не було зроблено, в кожнім разі на запитання про його подорожі до кобзарів що-до сімдесятих років П. Д. і тепер згадав тільки сі два факти. Нові жнива підготовились аж у половині наступного десятиліття. На се склались нові обставини в житті Мартиновича. Року 1881 підо впливом перепрацювання й тих важких переживань, що, як згадано, затроювали його життя ще з наймолодших літ і загострилися з смертю батька, Мартинович нервово захворів, на довгий час мусів покинути академію 4 малярство, і за той час той потяг до народу, що виявлявсь у нього і раніше взяв рішучу перевагу над иншими інтересами. Одужавши, П. Д. кидає Петербург і академічну науку і, вертаючи на Полтавщину, вирішає зайнятися дослідженням народньої творчости: народньої філософії, представленої в народнім легендах, оповіданнях і співах, щоб змалювати описуючи життя й думки коханого народу.
В тих таки часах він познайомився з Костомаровим і Горленком — людьми, що також вплинули на поглиблення й зміцнення його інтересу до народньої поезії. Горленко з сього боку особливо мав великий вплив на Мартиновича. Обидва етнографи дуже заприязнились, і Горленко, надзвичайно цінячи знання побуту й збирацьку інтуїцію Мартиновича (на його думку, навіть ті помилки, що, Мартинович міг-би зробити в своїй збирацькій роботі, мали-б наукову вартість, з огляду на його надзвичайне розуміння народньої психіки!), особливо старався заохочувати його до праці, підбадьорювати своїми порадами особисто, а за час свого побуту в Петербурзі частими листами. Мартинович мусів багато зібрати за ті часи, але скільки ми знаємо його роботу сих літ, він тоді більше цікавився народньою прозою, ніж кобзарськими співами. Одначе в 1885 р. Мартинович їздив до містечка Лютеньки в Гадяцькому повіті, де записував думи від кобзаря Хведора Гри-
