записані. Тим більше, що наприкінці 1870-х рр. вони вже були відомі деяким фахівцям і ходили по руках инших дослідників кобзарства.
Знайомство з Крюковським було найпродуктивніше. Мартинович записав від нього багато дум і псальми, зареєстрував цілий його репертуар, згаданий уже автобіографічний уривок і цікаві замітки кобзаря до самих дум. Сих дум, як чули ми вже від Горленка, повинно було бути 12, себ-то 9 тих самих, що й він записав 1882 р., і ще три: про Самарських братів, Михійка й Голоту. В збірці Мартиновича дійсно з'явились дві перші думи, але замість Голоти читачі одержали пісню про „Правду і Неправду“. В передмові редакція К. С. поясняє, що запис Мартиновича неповний, бо з нього він передав три листки до видання Історичних пісень Драгоманову, а назад їх не одержав: се й могла-б бути саме ся дума про Голоту. Але на наше запитання П. Д. Мартинович пояснив, що ся звістка Горленка про Голоту була неправдива, бо з'явилася як непорозуміння з приводу ще невідомого тоді Михійка, що містив також гумористичний опис убогого козацького костюму, як і „Голота“.
Всі надруковані записи зроблені дуже старанно і в порівнянню з такими-ж записами Горленка часто виявляються довшими, себ-то повнішими. Се можна пояснити й тим, що р. 1876 Крюковський тямив свої думи ліпше ніж р. 1882; але мабуть слід припустити й те, що Мартинович краще ніж Горленко вмів у розмовах з кобзарем утворити свобідну атмосферу, в якій кобзар розтягав свої думи як-найдовше, нічого не пропускаючи, бо відомо-ж, як впливає авдиторія на кобзарський спів, що або розтягається, або скорочується відповідно до більшого або меншого зацікавлення слухачів. До двох записів дум пороблено примітки, цікаві з побутового боку. З приводу Кішки, якого й тоді вже Крюковський слабо тямив (але цікаво завважати, що в порівнянню з записом Горленка в записі Мартиновича все таки нема важних нових епізодів — тільки пропусків менше і більще суцільности в оповіданню), Крюковський оповів, як він вивчився сеї думи: „Скільки я чув таких пісень, дак ся найдовша. Я її не од майстра свого вивчився, а од кобзаря-ж таки одного під Гадячим. Тоді, значить, ярмарок був, так нас багато ізійшлось; розбалакались собі, та якось і за цього Кішку Самійла завели мову. Так той кобзар як проспівав її, так я єму дав карбованця, щоб він мене вивчив її. Так ми дві ночі з ним удвох над нею морочились. Так я її знав був добре, а це забув, що не співаю нікому. Плету собі, а й сам знаю, що воно там не так було“. Друга примітка з приводу Михія, з побуту Крюковського в Таганрозі, де він співав сю думу 90-літньому Запорожцеві. Цікавий факт, що Мартинович не чув від Крюковського про „Бульбу“, ані про ніяку думу, що була-б до неї подібна. Се міг би бути доказ того, що про Бульбу Крюковський почув якось припадково і не знав сеї „думи“ міцно. Можливо навіть, що пізніші уривки сеї „думи“ були наслідками сих розмов з Мартиновичем — П. Д. дуже цікавився можливими народніми джерелами повістей Гоголя і розпитував про них в народі.
Більше побутового матеріялу ніж в описі Крюковського було в записах від Магадина. Сі записи дійсно були в руках у Драгоманова ще в 1870-х рр. Драгоманов, повертаючи оригінал Мартиновичеві, залишив собі копію і надрукував її потім в „Життю і Слові“ 1895 р., боячися, щоб сі цінні записи не згинули так само, як згинуло вже стільки подібного добра[1]. Драгоманов завважував, що „записи П. Мартиновича інтересні між иншим тому, що в них зведено репертуар двох певних кобзарів[2]. Через те вони поряд з записами Ломиковського, Русова, Іващенка, Горленка та ин. можуть служити не тільки для аналізу варіянтів, але й для характеристики гнізд або шкіл, котрих сліди зосталися ще в лівобережній Україні і відповідно до котрих ріжняться сі варіянти. Д. Мартинович до
- ↑ Нові варіянти кобзарських співів. Передав з замітками М. Драгоманов. II. Записі Порфира Мартиновича (коло 1876), „Житє і Слово“, 1895, кн. IV, с. 14.
- ↑ Якого другого кобзаря мав на думці Драгоманов, він не пояснив. Надрукував він тільки Магадина, а чи думав друкувати ще що-небудь, невідомо, бо того року Др. помер. Від П. Д. Мартиновича чули ми, що записи другого кобзаря походили від Крюковського, але та копія, що була у Драгоманова, пропала: він не повернув її авторові разом з Магадином і вона певно загубилась раніше.
