Ф. Колесси, то питання територіяльного розподілу і так сказати — зовнішньої історії дум лишилось нерозробленим і надалі. Тому, зважуючи вартість Горленкового помічення, ставимо собі мимохіть питання, що міг-би був він сам дати в сім напрямі, коли-б продовжив свою роботу й підсумував її? Бо праця, яку обговорюємо, була останньою його роботою про кобзарство, і його слова, про районове дослідження лишились тільки постулатом для дослідження дум, не зреалізованим дійсними працями. Але се не значить, що Горленко сам не робив нічого для його здійснення. Навпаки знаємо, що він роботу продовжував, цікавився кобзарями й дещо від них записував. Ми згадали його недруковані записи від Вакуленка, Братиці та Баші (9 текстів!), що всі могли були послужити для прослідження еволюції варіянтів у межах певних місцевих, районових редакцій. З приводу Братиці він згадує також своє знайомство з якимсь кобзарем у Чернігові, з „нецікавим репертуаром“, який одначе Горленко совісно переслухав у цілості.
В збірці дум, що заховалася в П. Мартиновича, маємо ще два записи, зроблені в жовтні 1884 р. від кобзаря Івана Городницького на хуторі Вільхові Говтви, Полтавського повіту. (Се цікава, особливо коротка форма третьої редакції Озовських братів і Вдова і три сини). Тут-же маємо три думи від Мусія Кулика з с. Дейкаловки, від нього Горленко записував разом з П. Мартиновичем, се — Олексій Попович, Самарські брати і Дівка-бранка — себ-то Маруся Богуславка. Ся збірка друкується одночасно з нашим Корпусом в „Науковім Збірнику“ за 1927 р.
Скупченню Горленкової уваги на думах завадило його зацікавлення псальмами, що охопило його в тім-же часі, але ще більше мабуть перешкодили літературні заробкування Горленка, що все далі відтягали його від етнографічних робіт. З того, що він ще встигав робити потім, нашого питання дотичить тільки випадкові замітки, а саме: некролог про Крюковського та публікація двох думових текстів в „Этнографическомъ Обозрѣніи“[1]: одного запису Лукашевича і одного свого, зробленого в 1886 р. від кобзаря Сокура з Хорола. Від сього-ж кобзаря записав він 1885 р. Озовських братія, дуже цікавий варіянт, що лишився неопублікованим. Всі вони обговорені у вступі до відповідних дум, і тут ми їх торкатись не будем. Натомість одмітимо інтересну замітку про двірського кобзаря в цариці Єлисавети Григорія Любистка — старця, „пожалуваного дворянством“[2].
Що-до некролога Крюковського, то він цікавий для нас не тільки свідоцтвом пієтизму Горленка до свого „лохвицького барда“[3], але й згадкою, що вводить в обсяг наших інтересів нового дуже цікавого збирача — П. Д. Мартиновича.
Збірка П. Мартиновича. В замітці Горленка про репертуар Крюковського сказано, що кобзар знав ще три думи, які не згадав Горленкові р. 1882, але „на щастя їх записав від нього, разом з иншими, художник Порфир Денисович Мартинович, що писав з нього етюд. Нема сумніву, що д. Мартинович ознайомить з ними зацікавлених осіб. Се думи „про козака Голоту, про Самарських братів і „шуточна“, про козака Михія, ще невідома в друку[4]. Коли згодом, р. 1904, Мартинович передав до друку Київській Старині свої „Записи“, редакція від себе завважала, що вперше ім'я записувача з'явилося в отсій замітці Горленка. Д. Дорошенко, поминаючи Горленка в згаданім уже некрологу, навіть писав, що се Горленко „навернув до етнографічних студій художника Мартиновича“. Але се була помилка:
- ↑ „Этнографическое Обозрѣніе“, 1892, №№ 2–3: вступна замітка Каллаша і тексти з підписом В. Горленка, с. 138–146.
- ↑ В. Горленко, Придворный бандуристъ въ бѣгахъ, Кіевская Старина, 1888, кн. 9, с. 21. Матеріялом для сеї замітки послужили: указ 1731 р. „о бѣжавшемъ бандуристѣ черкасину Григорію Михайлову сину“ розісланий по духовенству за сліпим утікачем, що втікав від столичної кар'єри, і записки Ханенка й Марковича з 1740-х рр., де Любисток являється вже дворянином і великим поміщиком та носителем „полковничого ранга“.
- ↑ Відомості про Крюковського та Пирятинських лірників Горленко переповів удруге без додатків у своїй збірці „Украинскія были“.
- ↑ К. С., 1885, кн. 8, с. 741.
