щенка і, почувши від старців про Терешківського кобзаря („там кобзар Павло такий як Остап (Вересай) учений“), розшукав його й познайомився. В часі сеї зустріли Братиці йшов шісдесятий рік; коли він відбував науку, не сказано, а вчився він у Мені — свому рідному місті, в кобзаря Бешка, Шутового учня, відомого вже нам з записів Білозерського. Братиця навіть оповідав, що й він також вчився, чи тоб-то доучувавсь у Шута після згаданої вже візити Білозерського у Бешка. Але Горленко, познайомившися з репертуаром Братиці, мусів взяти сі слова під сумнів. Знав Братиця ніби-то десять дум, з того п'ять про Хмельниччину, і всі сі п'ять дум: Про похід на Молдавію, або як казав Братиця, — „про Город Сороку, про Жидів рандарів, про Смерть Хмельницького, про Барабаша і про Білоцерківський мир, або „Про Ляхів“ Горленко посписував від нього. Але записавши їх і порівнявши з записами Куліша від Шута, він побачив, що вони настільки подібні, що сю подібність не можна було пояснити звичайною усною передачею дум від учителів до учня. І дійсно, як виявилось, від свого майстра, Бешка, Братиця знав тільки три думи, що вже записав від нього Іващенко[1], а пізніше, буваючи часто в Ніжені, потрапив до якогось аматора етнографії, що вивчив його ще чотирьох Шутових дум, „и кой чему изъ брошюрки о Вересаѣ“ (?), і після сього Братиця вже вважав себе за Шутового учня. Він навіть толкував се так, що вчивсь у Шута після того як Куліш з Білозерським побували в Бешка. Тоді, мовляв, як вони поїхали від нього до Шута, то разом з ними до Шута подалися всі Бешкові учні числом 30. Але з часом Братиця забув сю Шутову науку, „а тепер пани — спасибі їм! — нагадали йому по книгах!“ З сього-ж книжного джерела знав Братиця думу про Коновченка і про Соколів — „відзначаючи що-до останньої, що вона „Остапова, цієї Шут не знав“.
Та хоч би й знав! — що з того!… Річ ясна, що Братиця не вчивсь у Шута й чув про нього та його знайомство з Кулішем певно від того-ж самого доброчинного Біженця, що вчив його дум з книжок. Горленко не довіряв сій науці з огляду на занадто велику подібність варіянтів Братиці і записів від Шута, та не відкидав самої можливосте сеї науки. Але він міг був висловитись рішучіше: Куліш був у Шута далеко пізніше ніж Білозерський у Бешка, а зовсім не того самого літа. Міграція сліпих аспірантів кобзарства на чолі з двома етнографами від одного майстра до другого — се явна легенда власного винаходу Братиці, і не може мати під собою ніяких скільки-небудь певних фактів. Не кажучи вже про те, що такі переходи від майстра до майстра не така вже й проста річ у рамках старцівського звичаєвого права! Ні, справжня, традиційна наука Братиці, очевидно, скінчилась таки у Бешка, а те, що було далі — се вже нова школа в иншім, новім для старцівства розумінню сього слова. Се нові засоби консервації думової поезії, що на деякий час стараються продовжити існування сього поетичного стилю незалежно від його природнього вмирання. Братиця несвідомо дуже влучно зформулював се нове явище: „пани“ дійсно де-далі все наявніше впливають на кобзарську традицію, нагадуючи кобзарям забуте: одночасно і псуючи і консервуючи — спасибі їм.
Про знайомість Горленка з Башею вже була мова, але мусимо вернутись до нього ще раз з огляду на ріжні теоретичні й методичні його спостереження, що належать до найціннішого в Горленковім етнографічнім доробку. Се ті спостереження над районовим розподілом кобзарського епосу, що він відчув уже з приводу деяких варіянтів Крюковського, і деякі нові відомості про кобзарську техніку усної консервації дум. „Записавши від Баші його решту — чотири думи, я ще більше впевнився в справедливості спостереження, зробленого перед тим: що останніми часами, — а сі часи мабуть треба рахувати від початку сього століття, коли не давніше, — думи затримувалися в пам'яті кобзарів районово. Инакше кажучи, були ніби певні школи кобзарів, що переховували в пам'яті й передавали учням певні цикли дум. Більше нагромадження матеріялів поможе з часом означити навіть і межі таких районів“. Для прикладу Горленко дає такі порівняння: Варіянт
- ↑ Див. вище з приводу статті Іващенка в „Запискахъ Ю. З. Отдѣленія И. Р. Геогр. Общества“, т. II.
