данні що він планував з В. Г. Кричевським з яким його зближувати інтереси українського мистецтва що недавно відсвятковано свої видродини в славнім Полтавським земським домі.
Опис проєкту сього видання що подсумовувало працю Горленко про українську народню творчість і мистецтв, в тім вигляді як він лишився в пам'яті мого майбутьнього співробітника В. Г. Кричевсько, нагадує нам трохи стару програму „Записок о Южной Руси“, як вона зложилася в наведенім листі Куліша до Бодянського. В 1880-х роках Горленко задумував поновити сі старі плани, і мало що не виступив на літературне поле в співробітництві з Кулішем з новими „Записками“. Про сей проєкт згадує Шенрок, оповідаючи про життя Куліша в середині 1880-х рр.[1]. Докладніше він невідомий, бо Куліш не відкликнувся на нього, а Горленко сам тоді не взявся до нього енергійніше. Повернувшися до нього в 1900-х роках (1905–7 рр.) підо впливом нових вражінь, він став переглядати свої матеріяли перед подорожжю за кордон — на Захід і до Румунії — куди вони з Кричевським збиралися, щоб закінчити підготовлення до видання сих матеріялів. Але майже напередодні подорожи, 12 квітня 1907 р.[2]. Горленко раптом умер від якоїсь хронічної хвороби, лишаючи все на призволяще.
Ми вважали за потрібне довше спинитись над самою особою Горленка, бо вийшло так, що в працях сього досить маловідомого ретроградного Українця — пристрасного колекціонера, що розмінювався у старовинних цяцьках і всяких естетичних вигадках, можливо завдяки навіть отсим самим ного консервативним антикварським прикметам, зібрався не тільки дуже цінний сировий матеріял про кобзарство, але з'явились і надзвичайно важні теоретичні помічення, що належать до найцінніших наукових тез у досліді кобзарства. Вони то й веліли нам поставитися з увагою й до особи збирача, і до його спадщини. В сій спадщині Горленко не мав щастя, — не більше як у своїх планах за життя. Живучи в досить складних родинних відносинах, він видко не хотів складати формальної духівниці і не вважаючи на поганий стан здоров'я, відганяв сю думку як згадку про смерть, дуже хвилюючись, коли хтось з його оточення починав про се мову. Сій обставині можна приписати до деякої міри й те, що спадщина Горленка майже ціла пропала марно: почасти вона розгубилась по чужих руках, решта-ж була знищена і спалена разом з садибою в Ярошівці 1919 р. таким чином з цілого етнографічного доробку Горленка нам кінець-кінцем відомі тількі його окремі статті й замітки в часописах та деякі записи, що заховалися у вірного приятеля й колишнього співробітника покійного, у П. Д. Мартиновича. Але те, що знаємо про видавничі заміри Горленка, велить нам усе таки розглядати їх як частини одного цілого. А се ціле таки досить імпозантне й повне значіння для справи досліду кобзарського епосу!
З сього становища суцільного, але розбитого, не об'єднаного досліду, — поглянемо тепер на статті Горленка, що почали друкуватися в 1882 р. в Київській Старині.
Перша з них була присвячена Крюковському, кобзареві з Лохвиці, про якого Горленко, мовляв, почув випадком, „колеся по Полтавской губерній“, і спеціяльно для нього заїхав до Лохвиці мабуть того-ж таки 1882 р. В дійсності ся перша стаття таки не була продуктом випадку. Молодий Горленко їздив по Полтавщині не менше, як і в пізніших літах, але з його подорожи з Костомаровим знаємо, що сі подорожі мали часто й наукову мету. Сам Костомаров міг бути тут навіть за вчителя: Горленко каже, що познайомився з ним „года за два“ перед 1883 р., отже коло 1881–2 р., і думка Горленка про розшуки кобзарів могла бувати наслідком розмов із старим корифеєм українознавства — автором стількох записів дум. Але й перед сим знайомством з Костомаровим ідея збирання на-
- ↑ „Черезъ г. Стороженка ему (Кулішеві) было предложено г-мъ Горленкомъ принять участіе въ какомъ-то предполагаемомъ сборники чисто этнографпчески-беллетристпческаго характера, который бы являлся продолженіемь „Записокъ о Южной Руси“ и „Хаты“, причемъ „было желательно, чтобы имя виновника появленія на свѣтъ этихъ двухъ трудовъ украсило страницы изданія“, „Кіевская Старина“, 1901, кн. IX, с. 318.
- ↑ 12 квітня за оповісткою в „Кіевлянині“ з 14 квітня. Д. Дорошенко хибно пише 13 квітня.
