Горленко охоче пояснював тою протилежністю, в якій опинились- ще предки сих двох родів підчас Мазепинщини, коли Галаган допомагав руйнувати Січ, а Дмитро Горленко йшов за Мазепою на еміграцію. Василь Горленко очевидно почував себе солідарним з Мазепинцем Дмитром, принаймні з погляду родинної традиції й чести. Тому й переховував він у себе сі дві „неблагонадійні“ пам'ятки.
Але родинний реліквіяр сеї зрадницької аристократії доповнювався і більш невинною пам'яткою — портретом „святого Горленка“: преподобного Йосафа, з якого наш етнограф був не менше гордий як з прапрадіда Мазепинця. А до сих пам'яток слід додати ще й фотографію Горленкового приятеля, англійського гумориста Дж. К. Джерома, що репрезентувала в сій системі європейські й англофільські симпатії Василя Горленка. Бо отся інтимна галерія в Ярошівці мабуть таки досить добре відбивала світогляд сеї людини, в якій переважали мистецько-естетичні інтереси над громадськими й загальнолюдськими. Горленко був завзятий колекціонер, особливо пам'яток українського й місцевого побуту, і його ярошівська оселя та щолітній побут у ній стояли цілком підо впливами сього замилування до гарного й старовинного; в сім замилуванню Горленко навіть межував з екстравагантністю, а часом мабуть і з тим, що його англійські приятелі могли назвати снобізмом.
Таке гіперестетичне становище Горленка мусіло впливати й на його громадські погляди, зокрема на його відносини до рідної народности, її сучасности й минувшини.
Горленко дуже цінив українську традицію з історично-культурного й естетичного боку, з особливою любов'ю ставився до пам'яток українського мистецтва, любив українську письменність, цінячи в ній її художню реалістичну традицію. Д. Дорошенко в некролозі Горленка оповідає про його любов до українського театру та його захоплення талантом М. Заньковецької. І за свою місію в життю Горленко вважав пропагування й рекламування сього естетичного українства в Росії і в Західній Европі, і тим пояснював навіть своє співробітництво в „Новом Времени“. „Українці — пояснював від одному з своїх приятелів — думають, що я пишу в „Новом Времени“ через те, що думаю так, як воно, але вони, дурні, не знають, що я се роблю тільки для того, щоб його використовувати“. І дійсно він часом використовував сі свої анти-українські звязки в інтересах української культури, але знов таки — в сім вузькім естетичнім розумінню.
Бо хоч Горленко й не був ідейним „нововременцем“, то не належав органічно й до тогочасного українства, — хоч ніколи не відставав від нього зовсім, і навіть був членом петербурзької української громади. Його симпатії в'язали його з тою українською добою, що тоді вже була перейдена нашим суспільством, і в сучасності він не знаходив суголосних для себе нот. Він був дуже добрий знавець старшої української літератури і особисто знав декого з старших діячів. Його спомини про Костомарова повні великої пошани й любови, подиктованої безумовно і національними почуттями. В Петербурзі до хати Костомарова тягнула його українська обстанова — в першій мірі старі портрети і Охтирська матір божа, але також „и родная рѣчь, и интересы родной народностп“. „Тамъ чудился какъ бы уголокъ далекаго родного края[1]“. Та найвище споміж українських діячів цінив він Куліша, констатуючп, що до його кобзи „никогда нельзя оставаться равнодушнымъ“. І саме Куліш із своїм артистичним аристократизмом мусів бути його справжнім учителем і проводником на українськім ґрунті — хоч знайомим з ним особисто він і не був. За сучасною українською літературою в її виданнях по обидва боки кордону Горленко також старався слідити: тепло вітав твори Левицького й Мирного. Політична-ж сторона українського питання не цікавила його, і він зістався осторонь його потреб, — очевидно не розуміючи їх і не доцінюючи. Віри в будучину українського руху він не мав не тільки з політичного, але й з чисто культурного погляду. З тим більшим інтересом і симпатіями він звертався до минулого, і тут очевидно лежали причини його спеціяльних занять кобзарською традицією, що його відбивала. Тому й зумів він так глибоко заглянути в неї, як майже ні один з попередніх дослідників. Всю свою працю в сій сфері він мріяв обєднати в одному ви-
- ↑ Двѣ поѣздки съ Н. И. Костомаровымъ, „Кіевская Старина“, 1886, кн. І.
