співаками дум, сього розуміється ми також не знаємо. З того, як міцно заховалася в сих частинах України традиція думи про Коновченка, можна думати, що сі бандуристи співали принаймні хоч її одну; але се тільки здогад, і тому першу замітку Ухача-Охоровича властиво не можна зарахувати до літератури про думову традицію.
Безпосередній інтерес для сеї теми мала властиво тільки друга його праця: „Остапъ Вересай, его пѣсни и думы“, в VIII кн. Київської Старини. Стаття сама собою була мало цікава з'явилась мабуть підо впливом особистої зустріли з Вересаєм підчас його побуту в Київі і використовувала біографічні дані старшої монографії й „Основи“, не додаючи майже нічого нового для дослідження чи то кобзарства, чи особисто Вересая. Нові були в ній тільки відомості про успіхи кобзаря в Петербурзі та про учнів Вересая, що всі повмирали молодими, не продовживши його власної традиції — школи. Тут цікава відомість про учня Данила Ангела, що став жертвою свого бажання ввійти у вищу селянську верству. „За великим ганявся, та й вбили його“, — казав про нього Вересай (Ангела вбито на досвітках, куди він ходив грати проти порад свого майстра).
Значіння нової статті було в тому, що вона давала три нові варіянти дум: 1) Невольницької думи, 2) думи про Брата і сестру та 3) Коновченка. В статті Русова було записано шість дум Вересая, і з тексту можна було міркувати, що се й увесь репертуар Вересая, але Ухач-Охорович, додаючи ще свої три записи, заявив, що „безсумнівно“ сими нумерами репертуар Вересая не вичерпується, хоч у статті не видно ніяких спроб вияснити фактичний стан кобзаревого репертуару. ми вже мали нагоду завважити, що нові записи від Вересая роблять таке вражіння, небі вони не належали до отарого репертуару кобзаря, і він навчився їх уже підо впливом „панського“ попиту на його співи. Спеціяльно се належить до першої думи, що, як ми думаємо, переказана йому була зі збірника Максимовича; друга дума також має великі подібності з уже друкованим варіянтом Цертелева. Про третю-ж у самій статті завважено, що Вересай перейняв її від „свого зятя Василя Сни, лірника з с. Білоцерківки, Лохвицького повіту[1]“; з огляду на те, що Русов сеї думи у Вересая не чув, думаємо, що й її перейняв він досить пізно. Власні міркування Ухача-Охоровича про Вересаєві думи не представляють інтересу: тут зроблено спробу встановити час походження думи про Коновченка, та дано характеристику еволюції дум в їх варіянтах, дуже подібно до помічень Костомарова з приводу думи про Кішку в його Історії Козачества. Дано також спробу дефініції дум що-до форми й змісту, у виразах уже знайомих нам від попередніх дослідників (а саме Метлинського). Ознаки думи — се „дуже сумний тон; більш прозовий ніж віршовий виклад (изложеніе); вільний, нерівний розмір, дуже подібний до благозвучної, ритмічної прози з римами, але деякі вірші зовсім не римують, а сама рима звичайно твориться з дієслівних закінчень. Зміст викладається в формі розмов дієвих осіб між собою, або з силами природи, а будова відповіди все має деяку подібність до будови питання“ (с. 277). Нарешті автор завважує, що всі думи дуже подібні одна до другої й дуже одноманітні. Всі сі помічення позбавлені глибини або оригінальности і з сього боку стаття Ухача-Охоровича також лишається позаду першої монографії про Вересая — Русова. Але не вважаючи на се, стаття мала успіх, її навіть передруковано в Львівськім „Ділі“ з вступною заміткою „В. Лаврова“ про ново засновану „Київську Старину“ й про кобзарів[2].
Далеко цікавіша від сеї роботи Ухача-Охоровича про Вересая друга стаття, що з'явилася в Київській Старині того ж таки року, в грудневій книжці, і як видно зі слів
- ↑ Порівн. згадку про кобзаря з Білоцерківки в дискусії про статтю Іващенка, вище.
- ↑ Діло, 1882 р., ч. 61–64, передруковано і тексти дум.
императорскаго русскаго географическаго общества, т. І, с. 293) і згадку про козака Кисляківського куреня Михайла Бандуру в якійсь справі 1765 р. (Архивъ Юго-западной Россіи, т. III, с. 745); сі прізвища: кобзар і Бандура здавались Ястребову натяками на поширеність кобзарства в гайдамацьких колах, але розуміються вони могли бути просто родинними прізвищами, що не мали звязку з фахом згаданих осіб.
