мим скрутним становищем українського слова в Росії, а сталася скорб після сеї згадки Потебні. Се було заснування в 1882 р. в Київі часопису „Кіевская Старина“. Сей місячник українознавства, чи точніше — місцевої „южно-руської“ старовини, друкований російською мовою, як того вимагали цензурні умови, згуртував коло себе тогочасних українських дослідників і вчених, а де-далі (1887 р.) перейшов зовсім в українські руки. Ставши фактично виданням київської української громади, сей часопис на кілька десятиліть узяв на себе місію національно-культурного речника і став приводом до досить живого українознавчого руху. Дослідження дум особливо скористало з сього нового пристановища і з року на рік „Київська Старина“ містить усе нові матеріяли для пізнання кобзарського епосу: тексти, описи й біографії кобзарів. Сі публікації продовжують роботу попереднього періоду історії дум у цілому, але найбільше на них відбився вплив статтей про кобзарів у Записках відділу географічного товариства. Існування сього періодичного видання, українського не вважаючи на мову, само собою мусіло заохочувати письменників до окремих розвідок і розправ, і спеціяльно в справі дослідження дум у Київській Старині дійсно з'являється ряд статтей на теми думової традиції. Так перше десятиліття існування сього часопису стає в історії дослідження дум добою монографій і тим самим воно творить важний етап у розвою сих студій. Зараз у першім році видання часопису, в 1882 р. з'являється в ньому кілька статтей і заміток про кобзарів і 12 нових текстів — варіянтів одинадцяти дум.
Статті Ухача-Охоровича. Між сими статтями спершою треба згадати нову студію про Вересая, молодого етнографа Костянтина Ухача-Охоровича (підпис К. Ф. У. О.). Ся студія являється наявним звязком нових праць про кобзарство з першою монографією про кобзаря, що написав Русов, і сама вона стала безпосередньою притокою до подібних наступних робіт. Сам Ухач-Охорович не був глибоко звязаний з українською етнографією, помер молодим, і не лишив по собі великого доробку — але в досліді кобзарського епосу його вкладка була цінна і в його роботах почувається живий інтерес до сеї справи. Ще перед монографією про Вересая, в квітневій книжці „К. С.“ з'явилася його замітка „Коденская книга и три бандуриста“, в якій він оповів про засуд трьох бандуристів: — учасників гайдамацького повстання Прокопа Скряги з Остапова, скараного на горло 2 січня 1770 р., Михайла Сокового зятя з м. Цибулева, скараного 7 січня того-ж року, і Василя Варченка з Звенигородки, скараного 26 січня. Сі звістки про співців, що згинули за своє мистецтво, яким вони необережно ділилися з народніми повстанцями — гайдамаками (в протоколі останнього з них визначено як обвинувачення, що він гайдамакам nа bandurze grzywal), вперше дали нам історичні імена кобзарів: покійні кобзарі, що виринають з глибин історії в такій трагічний обстанові слідом за недавно „відкритими“ кобзарями сучасними. Для нашої теми ся замітка Ухача-Охоровича не має безпосереднього інтересу, але відзначаємо її як одну з небагатьох дат для генеалогії кобзарства, бо дійсно історичні відомості про кобзарів раніших від початку XIX в. в нас дуже рідкі і в сумі їх таки надзвичайно мало[1]. Чи сі трагічні кобзарі-гайдамаки, поіменно записані в Коденській книзі, були
- ↑ Спеціяльно в звязку з Гайдамаччиною таких імен заховалося більше. Так, в Київській Старині 1886 р., кн. X була вміщена замітка В. Ястребова „Гайдамацкій Бандуристъ“. Се була справа кобзаря Данила Бандурки з приводу ограбування священика Суперфіяновича, що розглядалася на Січі й у Фортеці св. Єлисавети в 1761 р. Сей Бандурка родом з Київа, з кріпаків Видубицького манастиря вчився цілий рік у кобзаря Матвія Волошина в Богуславі, потім був кобзарем губернатора Леонтьева а далі кобзарем на Січі, і тут брав участь у походах, а на се одержував коня. Ястребов звертав особливу увагу на те, що Бандурка не був сліпий, і з сього робив висновок, що за давніх часів кобзарі бували не каліки. Але се був висновок поспішний: не будучи сліпим, Бандурка міг мати якусь иншу фізичну ваду. Так, його вуличне прізвище було „малий“: можливо, що воно не мало ніякого особливого значіння, але на нашу думку, воно могло натякати на карликуватий зріст Бандурки. На думку Ястребова, кобзарі між гайдамаками мусіли бути буденним явищем — окрім трьох бандуристів Ухача-Охоровича, він наводить як доказ ще згадку Чубинського про ватажка Грицька Кобзаря (Нисколько народныхъ историческихъ проданій, записанныхъ П. Чубинскимъ, Записки ю.-з. отдѣла
