з Ніжена, зроблений 1874 р. Один запис Олексія Поповича був одержаний з Харкова, може від проф. Зайкевича (т. І, с. 199).
Окрім того ще два анонімні тексти, про які не можемо навіть угадувати, від кого вони: один Олексій Попович (т. І, с. 188) з поміткою — Зеленки Канівського повіту, і другий без ніякої помітки про Хв. Безрідного (т. І, с. 251).
Всі сі нові варіянти дум друкувались усуміш з старими записами, відомими з инших видань. Кожна дума мала свій заголовок і число в загальній нумерації книжки, що обіймає думи й пісні, а варіянти означувались буквами руської абетки. На перше місце ставився варіянт найтиповіший, найкращий, на думку редакторів, де-далі — що-разу слабші й коротші варіянти. Найменш цікаві надруковані в скороченню, а для сього було видумано своєрідну систему скорочень: „алгебру“, як її називали жартом. „Коли варіянти близькі до попередніх, — пояснюють видавці, — то щоб зменшити об'єм книжки, ми друкували тільки рядки відмінні від усіх попередніх варіянтів, відзначаючи подібні рядки цифрами… Ми вжили сю систему з одного боку як зручну з друкарського погляду, і тому що вона увільняє читача від читання того самого по декілька разів, а разом з тим ми думаємо, що для дослідника ся система дає повну можливість відбудувати кожний скорочений текст у всій його цілості“. Ся система була вироблена в київськім гурті етнографів для п'ятого тому Чубинського, Історичних пісень та инших видань, але до дум її прикладено тільки в сім виданню. Русов у споминах про сю роботу оповідав, що „алгебра“ була придумана в інтересах економії місця[1], але треба сказати, що сама по собі вона була дуже невдала. Правда, вона заховала таки деякі тексти, що без того напевно загубилися-б, але місце варіянтів, зашифрованих сею системою скорочень в збірниках, можна вважати за порожнє місце. З першого погляду сі скорочення не дають ніякого поняття про зміст варіянту, бо-ж порівняно його не з одним якимсь текстом, а з ріжними, вибираючи по рядку, по пів рядка то тут, то там. Відчитування скорочень дуже складне, його можна зробити тільки на папері, і можна сумніватись, щоб за час існування сих збірників знаходилось багато людей, що переписували сі тексти на папір, щоб їх прочитати або порівняти з иншими. До всього того помилки в нумерації й у буквах сеї „системи“ часто роблять прочитання тексту зовсім неможливим і на письмі, тоді такий текст виглядає як ребус, від якого загублено розгадку. На щастя, таких скорочених дум не багато.
Що-до використання друкованих текстів, то треба признати, що Антонович і Драгоманов звичайно використовували їх вповні, тільки дуже часто з передруків Максимовича, Куліша або Срезневського, а не з оригіналів, як се було вже завважено. Цілком переочили вони тільки „Невільників“ Метлинського від Шута (у нас № 1, вар. Б), Олексія Поповича Стаховича (у нас № 7, вар. Д) і „Соколів“ Костомарова.
Ми відзначили науково-критичне значіння Історичних пісень для історії дум. Відзначено було також агітаційне значіння сеї роботи. Але мусимо завважити, що головна вага сього видання була все таки історична й громадська. Оскільки-ж воно порушувало історично-літературні й фольклорні питання, то в більшій мірі на сім вигравали пісні й колядки. Для продовження дослідження над думовою творчістю як певною соціяльною функцією, що розвивається в певних організованих рамках жебрацько-кобзарської професії, що має усталені форми буття, продиктовані певними умовами побуту, що висловлює вироблені естетичні й громадські ідеали, — одним словом для соціології дум, Історичні пісні не давали нічого. Відкривши у видавця „Записок о Южной Руси“ деякі ненаукові риси, Антонович і Драгоманов мусіли тим викликати навіть виразну реакцію проти тих напрямків дослідження, що їх намітив Куліш, і з того боку діло Антоновича й Драгоманова внесло диверсію в ту надзвичайно цінну роботу, що почалася в 1850-х рр. і мала своїм продовженням недавню роботу Русова. Ся робота, що з часом могла дати передумови для справжнього соціологічного дослідження кобзарського епосу, відійшла на другий план.
- ↑ А. Русовъ, какъ я сталь членомъ „Громады“, „Украинская Жизнь“, 1913, кн. X, с. 46.
