в оточенні Драгоманова раз-у-раз звязується в одну систему, яку переймають його учні й прихильники. Як характерний приклад з сього погляду візьмім заголовок часопису Франка, заснованого з участю Драгоманова 20 літ по виході Історичних пісень — „Житє й Слово, вістник літератури, історії і фольклору“. Правда, се явище иншого часу, але згадаймо, що фольклором і в тих часах займались тільки спеціяльні наукові часописи, мало поширені й мало численні, заледве по одному, по два в кожній великій європейській мові — і ми оцінимо всю змістовність такого заголовку. Коли український часопис, що рахував на велику авдиторію і дійсно був тоді єдиним поважним „товстим“ журналом на цілу Україну, раптом ставить у свойому заголовку й програмі заняття фольклором, то се було майже рівносильне з уведенням сеї нової науки в українську національно-культурну програму! Драгоманов дійсно і надавав їй великого значіння для справи національного усвідомлення, пропагував її серед молоди разом із своїми громадськими ідеалами, а сю своєрідну, перебільшену оцінку фольклористики, що бачимо в нього пізніше, почав він складати очевидно в тій роботі над історичними піснями коло 1874 року. Тому не буде навіть дуже перебільшеним сказати, що „Историческія пѣсни малорусскаго народа“ дали українству Драгоманова. В кожнім разі вони дали Драгоманову деякі найважніші елементи його пізнішого світогляду, деякі його найбільш характерні риси як українського культурного діяча. Коли-б се була їх одинока заслуга, то й тоді який збірник пісень може рівнятися з ними з сього погляду? Порівняння тут дійсно неможливе.
Збірник Антоновича й Драгоманова не вміщається в ряді тих збірок, що були видані перед ним, хоч-би навіть поміж найбільш впливовими. Ані збірка Цертелева, ані Метлинського, ані „Записки о Южной Руси“ не можуть рівнятися з сею роботою, хоч їх вага де в чому могла бути більшою від Історичних Пісень. Всі вони мають на увазі тільки збирання матеріялу, який мусить говорити сам за себе, і всі вони дбають тільки про місцеву, провінціяльну цінність сього діла. Тимчасом „Історичні Пісні“ мають своїм основним завданням оцінити сей матеріял з погляду світової науки, хочуть увести його в систему загального знання, без огляду на якісь сентиментальні суб'єктивні критерії. Головна мета збірки була історична, і з сього погляду вона була обставлена величаво, маючи своїм видавцем одного з найбільших істориків тогочасної Східньої Европи. Але коли деякі теми пісень і дум, що були вміщені в збірці, висунули потребу порівняного фольклорного методу, то другий видавець, хоч також історик, не побоявся пірнути в гущу чималої ріжномовної літератури про народні пісні, черпаючи з перших джерел, які в його звичайних історичних заняттях не могли мати для нього ніякого ближчого інтересу. Правда, сі порівняні замітки творять ще виразну меншість у збірці, але як явище зовсім нове у виданнях української пісенности вони дуже важні. Між порівняннями переважають пісні західніх і полудневих Слов'ян, але є й французькі і новогрецькі. В порівняннях відчувається одноцільний науковий метод і нема аматорського блукання між ріжними теоріями й школами. Коментатор-фольклорист рішуче приєднався до вандрівної теорії, і се показує, нам на початкуючого Драгоманова. Багато тем, що пізніше безумовно були-б викликали в нього довгі коментарії і численні порівняння з пісень і казок, тут, правда, ще проходять під суто історичним девізом, як напр. Олексій Попович. Але сі прогалини дають нам тільки відчути гостріше ту втрату, що сталася для української науки через недокінчення задуманого видання. Дальші томи збірки, що повинні були принести ще силу баладних тем, ще глибше затягнули-б Драгоманова в порівняні студії і дали-б напевно багато цінних спостережень.
В перших випусках, як сказано, центр ваги лежав на історичній інтерпретації, і ся тенденція не була вільна й від перебільшення. Костомаров у вже згаданій критиці відзначив сторонничість чисто історичних толкувань. Хоч він, з свого боку, готовий був впадати в другу крайність — заперечування яких-небудь натяків на старі історичні події в піснях — але багато з його завважень були зовсім раціональні. Багато з того, що Антонович і Драгоманов, а головно певно перший, пояснювали споминами про події, було дійсно тільки відгомоном певних побутових обставин, певних епох. Дуже цінні були
