відважним не тільки з наукового, але навіть і з громадського погляду. Очищаючи думову традицію (ми розуміється говоримо тільки про думи, хоч Антонович і Драгоманов мали на увазі всякі підробки під народню поезію) від сих творів, що довго робили розголос і творили славу української поезії, видавці позбавляли національний репертуар дуже важного для того часу складника. Але їх діло разом з тим показувало, що інтерес до дум настільки зріс і поглибшав, що він міг обійтись і без штучних підтримок. І тому незалежно від теоретичних пояснень і обґрунтовань історичні Пісні були важні не тільки через той матеріял, що в них був, але й через те, чого в них не було, як сказав Костомаров у своїй критиці[1].
Самі видавці в своїй критичній роботі оперлись на прикладах подібної чистки, що була переведена в тих часах в инших літературах:
„Річ у тому, що з малоруською народньою поезією повторилося те саме, що було майже з усіма иншими: її пам'ятки не тільки підправляли видавці, як се робив напр. з великоруськими піснями Макаров, що вважав їх в непоправленім виді за занадто грубі, мужицькі… але деякі пісні зовсім перероблювались, а инші підроблювались. Подібний приклад у Західній Европі дають нам признані тепер усіма знавцями підробки, що свого часу зробили стільки розголосу і які дійсно мають велику вартість літературну й етнографічну, — збірники бретонських пісень Вільмарке, Burzaz-Breiz. В числі питань, поставлених на Науковім конгресі Франції, що збирався року 1872 в Saint-Brieux, було поставлено такий пункт: „установити автентичну історію народніх бретонських пісень“, і від того часу кельтисти Франції, Англії і Німеччини вирішили се питання не на користь оригінальності пісень Вільмарке. В програмі третього російського археологічного з'їзду[2] поставлено питання про малоруські думи, аналогічне з питанням про кельтську поезію, і трудно сумніватись, щоб строга критика не відкрила підробок і тут, подібно як і в кельтськім збірнику“.
Се очевидно був стимул для критичної роботи видавців: вражіння від роз'яснень що-до збірника Вільмарке і перспектива такого самого наукового процесу над українською пісенністю, який можливо хотілося випередити отими роз'ясненнями в Історичних піснях. Але були й глибші, місцеві причини для перегляду питання про фальсифікати. „Окрім якогось дивного інстинкту до фальсифікації, — говорить далі передмова, — підроблювати малоросійські пісні й думи декого примушував своєрідний патріотизм, російський і польський, стремління показати в народніх піснях сліди пам'яти про глибоку давнину, — що помітне в підробці думи про похід князя поганина в Візантію… або провести приємні для автора ідеї — напр. підробленою думою довести симпатію козаків до Стефана Баторія та польського уряду, або навпаки, перенести почуття виленських патріотів 1863 р. до Поляків — у народню пісню“. Сі, мовити-б, політичні мотиви в українських фальсифікатах робили потрібним перегляд записів незалежно від прикладів з досвіду західніх фольклористів. Тому, зробивши загальну характеристику змісту наших фальшованих пісень: їх довір'я до „Исторіи Русовъ“, непорозуміння в мові й инші помилки, остільки грубі, що „навіть дивно, як могли вони так довго дурити людей, знайомих з характером непідроблених народніх пісень“, видавці займають до них таку позицію: „Щоб зняти з себе всяку відповідальність за суб'єктивізм, ми не викинули зовсім із збірника тих пісень і дум, що вважаємо за підроблені, але помістимо їх на кінець видання з примітками, де пояснимо, чому ми вважаємо їх за підроблені“. Сеї обіцянки видавці не дотримали, вони дали тільки список підроблених творів, з поясненнями занадто короткими, в яких не вияснювали властиво свого погляду на них. Ми переказуємо тільки думи, що зазначені в сім реєстрі:
1) Посвистам — видавці не кажуть, що Куліш передрукував сю думу, але ніби одержав від Шишацького-Ілліча. Написана вона напів прозою, напів віршем, „з незрозумілими й ніби-то архаїчними словами“. Сі нерозумілі слова — се був певно один з основних мотивів запідозрювання дум в загалі, але в сім випадку видавці могли й не давати ближчих пояснень — аналіз Посвистача був уже зроблений року 1872. Сього пріоритету Костомарова в справі критики Посвистача вони одначе не згадують.
