Староста. Не було й нема красшої на сьвітї — і не буде!… Очима пю її; здаєть ся, що й в раю такого щастя праведні душі не зазнають, яке тут, на земли, вона дає тому, кого кохає!…
Тетяна. Сам Бог тебе принїс, щоб вигнати відси того лукавого, нечистого, що душу тут мою він змучив.
Староста Крулева ти між усїма жінками, і пан Чеслав тебе не поважав?
Тетяна. Гірше зневаги, таке в нього поважанє!… Вельможний пане!… На тебе дивлячись, менї здаєть ся, що в серцю ти маєш більше жалю, нїж твій прислужник. Ти звелїв йому пожартувати… хотїв ти посьміяти ся може… щоб він привіз мене сюди!… Ну, годї-ж вже, доволї!… Тепер кажи йому назад мене вернути зараз, бо батька мого ви сим так уразите, що занедужає він, сердешний!…
Староста. Се не жарти. Без тебе жити я не можу… Я не пущу тебе відси, поки ти моя не будеш.
Тетяна (до себе). Остання надїя пропала!… О, нещаслива доля, куди ти мене завела, що я робити мушу?
Староста. Прошу тебе — прости менї!… Я проклинаю сам себе, що спричинив тобі таке горе! Прости і подивись на мене привітнїйше. Душа моя, я весь тебе бажаю більше, нїж раю. То що-ж менї було зробити, щоби тут ще на землї, у рай попасти?… Тебе дістати! Хоч силою, хоч душогубством!… І я дістав тебе… Я рідний край, лицарську честь, дїтий і жінку — все покинути готов, аби з
