Герцель. Коли ти зі старостою зійдеш ся без сварки, а потім приголубиш і мене гарненько… То вір менї — я відвезу тебе до батька! Я про твоє збезчещенє — як ти кажеш, бо я не бачу в тім його — не буде знати нїхто! Коханий твій візьме тебе і так, як любить, а ти від сього далебі нїчого не втратиш! Така-ж самісенька зістанеш ся, як і тепер.
Тетяна. Бодай тебе за ті слова грім божий зараз убив! Саме безпутство має більше сорому, нїж ти!… Зійди з очий моїх, бо голову свою до стїни розібю, коли ще довше твій голос буду чути!
Герцель. Ха-ха-ха! Ну що ти зробиш проти сили?… Як будеш воювати, скажу звязати стяжками з оксаміту! Покорись, Тетяно! Ти не в таких руках, щоб вирватись скоро.
Тетяна. О, Боже!… Що робити? Яви Ти свою милість, не дай в безчести згинути!
Челядинець. Вельможний пан староста приїхав! (Виходить).
Герцель. Раджу тобі, Тетянко, покинути свою пиху, свою дитячу соромливість і тодї засяєш такою новою красою, що й мертві ожили би, як би побачили, а потім і сама спасибі менї скажеш.
Тетяна (до себе). Староста!… Він пан!… Вельможний!… До його серця і душі я шлях знайду скорійше — він жалю повинен більше мати, нїж сей паскудний лизоблюд!