сибі за розмову щиру! Либонь сюди вони йдуть з батьком. Ходїм, Маріє, прибирати! (Ідуть).
Тарас. А ми наїли ся вже і напили ся, спасибі вам!…
Тетяна. Богу дякуй!…
Тарас. А ти-ж куди?
Тетяна. Ми зараз прийдемо, домашнє дїло тільки справимо. (Виходить з Марією).
Тарас (сам, дивить ся у слїд за Тетяною). Не можу вийти я відси!… Мов хто припняв до сеї хати зелїзним ланцухом!… Нї, мабуть скільки не силуй ся, а нїчого проти себе самого не вдїєш!… Не можна загатити Днїпра, не можна вдержати кулю, коли вже вона вискочила з дула. То так не можна тих любощів спинити, що сковані були житєм суворим, коли вони вирвались уже на волю! (Бере бандуру і співає).
Ой не цвити буйним цьвітом,
Зелений катране,
Тяжко-важко на серденьку,
Як вечір настане.
Ступай, коню, ступай, ворон,
З гори камяної
До тієї дївчиноньки,
Що чорнії брови.
Як не схочеш, дївчинонько,
Дружиною бути,
То дай менї таке зїлє,
Щоб тебе забути.
