та й те, що його не гарним робить, здаєть ся тобі красою!
Тетяна. Скажіть менї, Маріє, чи ви любили коли в своїм житю?…
Марія. Ох, серденько моє!… Хиба така була я й здавна, як бачиш ти тепер мене!… Минуло ся, голубонько… А й я колись зазнала щастя й горя!… А де за щастєм пливе горе — воно те щастє з'їсть і зверху в серци запанує!
Тетяна (жалісно). Бідна моя! Скажіть, нехай я буду знати: від чого те горе у вас стало ся?
Марія. Любила я колись, ще молодою, козака. Звінчались ми, щаслива я була, — не треба й раю! Рік, як день один, минув, і мій Іван пійшов знов на війну, та вже він не вертав ся. І марно з того часу лїта я трачу, в самотї зівяла моя краса і серце радістю не било ся уже нї разу в грудях! Я тим живу, що вже минуло й не вернеть ся нїколи, квіточко моя!… (Утирає сльози. Тетяна журливо схилила голову). Бач, як засмутила я твої ясні очи!… На що питала?
Тетяна. Як жаль менї того, хто в серци горе носить! (Наче замислилась). Знати щастя рік, щоб жити ним цїлий вік!…
Марія. Такий наш край нещасний, що козаки все повинні бути готові смерти, щоби нас оборонити від ворогів; то й нам, жінкам, привикнути треба вже до того, що милий нас за шаблю проміняє!… А серця все-ж таки не спиниш, та й спиняти гріх його, коли воно осьвічує до чесної дружини шлях!…
Тетяна (обнимає Марію). Яка розумна ви, Маріє!… Люблю вас слухати, як матїр рідну! Спа-
