Тарас. І ворог лютий — побратимом стати повинен, коли несе свою голову за нашу віру.
Бондар. Щоби не каяли ся ми, як наші побратими, котрим не мало ми за шкіру сала залили, прийшовши в нашу землю, не обернулись в лютих ворогів!… І так богато мук народ переживає, а ще татарську орду, жадну рабунку, як впустимо сюди, то Бог його ще знає, що тяжше тодї стане: чи людська справа, чи татарський грабіж і полон.
Тетяна. Ідїть, уже готове все!… Тарас мабуть давно проголоднїв ся; прости менї, що довго ждати заставляла!…
Тарас. Я батькови твойому сказав: в хатї вашій і весело менї, і так затишно, що я й забув про їду; а тобі скажу, Тетяно, — та не сердь ся тільки, — що красшої дївчини не бачив я від тебе і серцем і душею!… (Тетяна соромить ся й опускає очи). О, тут відпочиваєш: мов в сьвітлім раю я опинив ся!…
Бондар. Ну, годї вже тобі, ще дївчину зібєш і справдї з пантелику!… Ходїмо лучше, під'їмо, то там і побалакаємо про зачате дїло. А ти, Тетянко, поклич Марію до себе і не впускай до нас нїкого, щоб не помішали, бо дїло є!… Ходїмо, дорогий мій гостю, ходїмо, сину! Я так тебе зову через те, що біле вже волосє маю! (Виходять у сьвітлицю).
