ти, що роблять їх батьки й брати, щоб і своїм дїтям те розказати.
Тарас. Богато все розказувати буде!… За себе я скажу тобі, Тетяно, що бур я доволї пережив. Мій батько був козак і жив зимівником вже з матїрю моєю; а я тодї малим ще був — років з десять мав, бо добре памятаю, як раз наскочили на наш хутір загін татарський. Товаришів при батьку було кількадесять, оборонялись довго, але сила взяла своє: убили батька і всїх товаришів, а матїр і мене зі всїм добром в полон забрали. Хотїло ся менї розбити голову свою тодї до муру, та метери пожалував… Дігнали нас до Перекопу, а тут товариші наспіли і сїча піднялась!… Татари бачили, що добич стратять — від бісурменської лютости в обозї стали полонених убивати… Убив татарин мою матїр, я палицю в той момент з дуба схопив і кинув ся на бісурмена, себе не тямлячи, і певно він би вбив мене, коли би Кадило з товаришами в обоз татарський вже не вскочив і не проткнув татарське горло шаблею в ту хвилю, як він хотїв зрубати дитячу голову мою, що горіла жагою пімсти за матїр любу!… Татарин впав і, як падав він, я ще й палицею його вдарив!… Кадило крикнув: „Козак з тебе буде!” і кинув ся кінчити ворогів. А я стояв над трупом матери моєї і кричав, до Бога руки знявши. О, не забуду я нїколи тої муки тяжкої, що серце пригнїтила, як я зістав ся сам з сїчовиками… Мене з собою взяв за сина Кадило; тодї ще жвавим козаком він був!… Мене, спасибі, до школи він віддав, і вивчив ся я… Давно було, а ще й тепер я бачу матїр і пімсту люту до ворогів ношу у серци!…
