Герцель. Не такий чорт страшний, як його малюють… Еге, когось сюди несе і справдї — ходїмо у коршму, а жінку вижени з хати, щоб не чула. (Пійшли).
1-ший чоловік. Ну, прощай! Щасливої тобі дороги, брате!
2-гий чоловік. Бувай здоров! Побачимось в обозї.
Тарас. Оставайтесь здорові. Пійдете завтра по близких селах. Та осторожно робіть ви дїло, щоб хто не провідав.
1-ший чоловік. Не журись, козаче! Всї знатимуть, що треба знати, і язика держати будуть за зубами: й клїщами навіть його не витягнеш!… (Обидва чоловіки пійшли).
Тарас (сам). Своє зробив я дїло, тепер би й їхати уже пора; коли-ж на гріх побачив тут чарівні очи Бондарівни, і мов хто прикував до них… Поки не знав її, був вільний я, як вітер, як птиця, як вода у половодя!… І думка, й серце були на Запорожу!… А тепер?… Вони тут, коло твоєї хати, в хатї — коло тебе самої. Не козацька се хорість, але вона такою стежкою залазить в душу і в серце потайно так примостить ся, що тільки вже тодї оглянеш ся, коли почуєш, що тут сидить. Коли би ту стежку знав, колючим тернем би її закидав, щоб дївочий погляд по нїй, дївоча ласка не пройшла!… Найбільше бере мене досада, що я її побачив в
