й траґедія — що не видумаєш нічого, а скінчиться, як звичайно, Мірошниченком.
Сам не міг рішитися, як йому виповнити отих не богато свобідних хвилин. Вечері проводив всіляко, нераз встигаючи побувати в кількох ресторанах та кофейнях, де мав ділові, чи звичайні товариські стрічі. Та найчастіше можна було його стрінути в великому ресторані старого Мірошниченка біля Староженкового переулка проти великого театру «Русалка», куди вечерами заходила вся майже письменницька братія Київа.
Та сьогодні Степан Артименко не міг якось рішитися куди йому піти-би. Механічно витягнув годинника й побачив, що доходило три чверти на девятнадцяту. Відвернувся від вікна й перейшовся двічі по кімнаті. Спиняючись біля стола взявся до порядкування розкинених на ньому паперів, записаних й чистих листків, що лежали всуміш з книжками й всякого рода часописами.
Нараз від правої стіни роздався звук дзвінка телевізійного апарату. Степан Артименко повернув свій зір в той бік і вдивився в скляну тафлю, що видніла над телевізійним апаратом на стіні праворуч.
Гладка поверхня тафлі із гірського кристалу, що була ніжно білої краски, зарожевілася злегка і на ній почали вискакувати поодинокі букви, що скоренько укладалися в слова та речення.
Степан Артименко підійшов до апарату й почав відчитувати стрічки, що виринули на кристалевій тафлі, які звичайно попереджували образ, що зявлявся на ній, коли апарат починав відзиватися.
шині просить пана Степана Артименка
до апарату»
майнуло на кристалевій тафлі прозористими, чіткими буквами.
Підійшовши до апарату Артименко натиснув ґузик дзвінка, що давав знак получення а рівночасно його пальці застукотіли по клявіятурі апа-