— Маєш ось тут! А скоро біжи, бо вже пізно! — сказав до нього Степан Артименко, передаючи йому скрипт.
— Встигнемо, пане редактор! — відповів хлопчина і викручуючись на правій пяті зник за дверима кімнати.
Степан Артименко змученим рухом потер своє чоло й підійшов в напрямі вікна. На київські сади западав весняний вечір. У воздусі почувався подих свіжої зелені та запаху розцвилих вишневих садків, що долітав від передмість аж тут на Володимирську. Долиною вулиця аж кишіла від людей. Замикалися маґазини та всякого рода установи, зате вулиці наповнялися людьми, що вийшли погуляти та налюбуватись красою весняного вечера. Від Подолу та ізза Дніпра долітали гудки фабричних сирен, що сповіщали кінець денній роботі. Гамір огортав місто, такий кипучий, нестримний, повний життєвої радости гамір.
Степан Артименко глядів на київські вулиці та задумався.
Оце саме тепер було в нього дві свобідні години, бо точно пів до двадцятьпершої мусів приняти репортерів з матеріялом до ранішнього видання ґазети, що складається по півночі, а в годину опісля мав бути на бенкеті, який влаштовувало літературне товариство в честь ірляндського поета Патріка Д’Орфея, що прибув в Україну з докладами про кельтійське мистецтво, щоб подати з нього точний звіт, який читатимуть Київці за ранньою кавою.
А відтак — нагадав — треба заглянути в Аркадію, де саме починав свої виступи славний балєт Марічки Калиниченко, що своїми виступами підчас свого останнього турне збирала бурі оплесків в усіх столицях Европи.
Гай, гай! І тут і там — всюди треба обовязково бути, нічого не поробиш! Така вже доля журналіста! Але цих дві години, це його — він розпоряджатиме ними, як захоче! Та ба! — в тому то
